Читати книгу - "Чаликушу"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
І хоча мій холод до молодої удовиці не зменшився й досі, я змушена визнати, що Неріман була підступно вродлива. Ось тільки занадто вже було в ній кокетування, котре мене просто дратувало. Тільки серед жінок вона трошки вгамовувалася. Та досить було з’явитися чоловікові, як все в ній мінялося, від обличчя до поглядів, голосу й сміху. Словом, моїм подругам зі школи, що діяли більше нищечком, ще треба було повчитися…
Як мені було огидно, коли вона починала грати облудну роль нещасної вдови, тільки-но заходила мова про її небіжчика. «Для мене життя вже закінчилося», — казала вона, а я аж кипіла й думала: «Побачимо ж, якої ти заспіваєш, коли вподобаєш іншого…»
В нашому домі не було нікого, з ким Неріман могла б приятелювати. Неджміє, ота мамина доня, для того ще не годилася. Тітки були вже сиві, у них тільки й діла було, що перемити комусь кісточки. А отже?
А отже, я, здається, почала здогадуватися, чому це Неріман унадилася до нашого двору. її око впало, мабуть, на мого непутящого кузена. Може, вона хотіла вийти за нього заміж? Не думаю, що майже тридцятилітня вдовиця мріяла про одруження з двадцятирічним парубчаком. Це просто сором… Та якби навіть вона й наважилася, то хіба мої тітоньки, оці карги, віддали б наше безвольне пташеня у пазури вдовиці?
А отже?
А отже, немає ніякого отже. Щасливій вдові заманулося, поки доля не підкине для неї когось такого, хто дасть їй розкіш та задовольнить примхи, розважитися трохи з моїм кузеном…
Я назвала Кямрана непутящим, але це спересердя. Насправді ж, це потайний жовтий скорпіон, із тої породи, що придивляються, з якого боку підлізти та вразити аж у саме серце.
Від мене не могло приховатися те, що кузен, розмовляючи з Неріман, начебто вдавався до натяків.
І я почала стежити за ним, навіть тоді, коли бавилася з дітьми, плигала над мотузком або лежала долі й ворожила на картах.
А зуби вдовиці вже ось-ось ухоплять мого кузена… Вряди-годи я проходила повз них так, немов нічого не бачу й не знаю… Та вони враз змовкали… Або ж заводили якусь іншу балачку…
Ви скажете: «А що тобі, хай роблять, як їм заманеться». Що мені? А те, що Кямран, хоч і мій ворог, а все ж таки кузен. Як же мені бути байдужою, коли хтозна що за жінка хоче зіпсувати його душу…
То що я казала?.. Ага, була місячна серпнева ніч. Гості сиділи гамірливим гуртком на веранді, де нащось горіла лампа, і весело сміялися. Дзвінкий, як завжди, на щось розрахований, сміх Неріман, діяв мені, мов музичні звуки, на нерви, і я, щоб усамітнитися, пішла в найтемніший закуток саду.
Там, на межі сусідського саду, стояла стара розлога чинара. Дарма що з неї ані наїдку, ані пожитку, — я любила цю бідну стару чинару й такою. На її широких вітах можна було лежати, мов у ліжку, та й навіть бігати, і не боятися, що впадеш.
Того пізнього вечора я зробила так само — полізла на чинару й умостилася на високій-високій гілці.
Аж чую, хтось легенько ступає й стиха сміється.
Я напружила свій зір і почала прислухатися. І що ж я побачила? Мого кузена? Як це вам подобається? Він ішов разом із щасливою вдовицею прямо сюди… Я вся принишкла, мов рибалка, котрий помітив, що до гачка пливе рибина, й боялася, щоб не вломилася та не затріщала піді мною гілка. І даремно боялася! Вони так умлівали, що, мабуть, якби я там затарабанила в барабан, то вони й тоді б не почули.
Неріман ішла перша, а мій кузен, мов бранець араб, ступав за нею трохи поодаль. Та ось шлях їм заступив дувар. Іти далі вони не могли, отож стали під чинарою, на якій сиділа я.
Ходіть же, мої маленькі ягнятонька, ходіть сюди… Вас послав мені сам аллах. Ми з вами скоро побачимося… Зробімо все, що тільки можна, щоб чарівна серпнева ніч запам’яталася вам навіки.
Аж це як засюрчить коник! Ой яка ж я люта була на нього! Адже не чути було слів мого кузена, які він промовляв, щасливій вдівоньці. Якби можна було, то я крикнула б йому: «Нещасний боягузе, тут нікого немає!.. Чого ти боїшся?.. Говори дужче!..»
З його промови я вчула лише кілька слів: «Неріман… Люба моя… Ангеле мій…» Мене почало лихоманити. Я боялася, що впаду або поворухну віття. Вряди-годи до мене долинали й слова удовиці: «Я вас благаю, Кямран-бей, благаю…»
Нарешті їхня мова стихла. Неріман потихеньку підійшла до тину, стала навшпиньки, наче хотіла побачити, чи ніхто не сховався в темряві сусіднього саду. Після цього вона повернулася до Кямрана, який стояв і, здається, не знав, що йому робити далі… Коли це бачу, мій кузен ступив до неї й розставив руки… Моє серце так і закалатало, ну, думаю, зараз він отямиться і дасть цій ледачій жіночці доброго ляпаса. Ой, якби він так і зробив, я, мабуть, заплакала б, стрибнула б з дерева й до смерті жила б з ним у злагоді. Але ця гадюка й не думала того робити. З несподіваною для його слабких, по-дівочому білих ручок силою він ухопив удовицю за плечі, а потім за зап’ястя. Конвульсивні обійми — і їхні подихи злилися в один. В місячному сяйві, що лилося поміж листям чинари, я побачила, як змішалося їхнє волосся.
Боже милостивий, яка ганьба, який сором! Я вся тремтіла. Мене пройняли якісь чуття, і я тремтіла, хоч мить тому лаштувалася викинути якогось коника. Як мені хотілося тоді стати справжньою пташкою, щоб окрилитися й полетіти з цих віт, а сягнувши місяця, зникнути в його промінні і не бачити цього білого світу з його людьми!
Я затисла руками вуста, але з мого горла вирвався якийсь звук. Мабуть, це був крик жалю. Та ледве його почули там, внизу, як він перетворився на сміх. Ах, чому ви не бачили, як сполошилися ті безсоромні.
Ще недавнечко щаслива, повна почуттів, вдова линула сюди, мов місячний проміць, не торкаючись землі, а тепер вона втікала світ за очі, натикалася на дерева, била собі ноги. Мій кузен кинувся був і собі за нею, та, пробігши трохи,
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Чаликушу», після закриття браузера.