Читати книгу - "Демократія"

Массачусетсі, намагаючись побудувати побожне суспільство, що стане зразком для інших. Однак, хоча вони послідовно захищали власне право на свободу віросповідання, їхні проводарі не схильні були поважати права дрібних сект і нонконформістів поміж себе. Так, Роджер Вільямс заснував Род-Айленд після вигнання з Массачусетсу за політичну агітацію й незгоду з певними аспектами основної віри.

Проте у той час терпимість до релігійних відмінностей була безпрецедентною. Частково через криваві релігійні війни у Британії та Європі ідея релігійної толерантності в колоніях мала природне опертя хоча б тому, що альтернативою могли б стати постійні чвари. Усі колонії дуже різнилися за наявністю релігійних сект і свободою вибору релігії. Меріленд, наприклад, під керівництвом католика лорда Балтимора ухвалив резолюцію, яка забороняла негативне ставлення до співвітчизника-колоніста на підставі його віросповідання. Формулювання цього положення в Законі Меріленду про толерантність (1649) стало взірцем для Першої поправки, ухваленої через сто років: «...Жодна особа чи особи у цій провінції... яка сповідує віру в Ісуса Христа, не має надалі зазнавати дошкулянь, домагань і осуду на підставі її релігії та вільного її сповідування». Попри своє обмеження християнськими віруваннями, Закон про толерантність став новаторським документом, особливо на фоні зростання міжрелігійної напруги в Англії, де англіканського монарха (Чарлза І) щойно повалили й стратили пуританські лідери парламенту і де дедалі більше переслідували католиків.

З іншого боку, у Вірджинії переслідували та ув'язнювали баптистів, а пресвітеріанам важко було засновувати церкви, бо їхнє майно часто захоплювали. Медісона приголомшив вигляд баптистського проповідника, якого звинуватили в поширенні «повстанських ідей» і який наполягав на продовженні проповідування з камери.

Засновників вжахнуло таке переслідування, і коли вони взялися до написання Конституції, то мали намір захистити релігійну свідомість і відокремити церкву від політики.

Медісон та інші приберегли найрізкішу свою критику для державних релігій, одержимих земним багатством і владою. Їхній аргумент був двовекторний: державна релігія погана для громадянина, бо заважає його найважливішому особистому вибору, і погана для релігії, бо прирікає церкву на суєтність та корупцію[15]. Тому, згідно із засновками про «створення» і «вільний вияв» Першої поправки, Конгрес США не може ухвалювати закони про «повагу до створення релігії та заборону її вільного вияву». Отже, свобода релігії для особистості тісно пов'язувалася з відокремленням церкви від держави.

Ці високі ідеали не запобігли релігійній упередженості в соціальному житті й політиці Америки. Не так давно кандидат Джон Ф. Кеннеді мав запевняти американців, що не звітуватиме Папі про свої ухвали на посаді президента Сполучених Штатів. А американським мусульманам постійно доводиться підтверджувати свою лояльність до Сполучених Штатів у відповідь на закиди про зв'язки із фанатичними екстремістами на Близькому Сході. Доки люди бояться «інакших», упередження й підозра будуть частиною людського досвіду, і Америка в цьому не виняток.

Однак Конституція не надала релігійної ідентичності й формулі «Ми — народ». Держава не повинна втручатися у вибір «правильного шляху». І це є найкращою гарантією того, що вона нікого не переслідуватиме за релігійні переконання. Багато хто наголошував на тому, що Америку заснували християни. Ці люди жили в той час, коли поняття моральної пристойності вимагало вираження хоч якоїсь причетності до християнської віри. Як багато релігійних людей, я активно цікавлюся їхніми історіями про особисту боротьбу у пошуках смислу й подеколи віднайдення Бога. Але за великим рахунком немає значення, чи були вони християнами, чи деїстами, чи атеїстами: вони прагнули створити систему врядування, яка забороняла надавати привілеї одній групі вірян, а не іншій, і давала громадянам свободу вибирати й практикувати релігію без втручання держави.

За допомогою конституційного процесу американці точно визначали, що це означає на практиці. Така гнучкість набувала дедалі більшого значення на тлі появи у нас великого розмаю релігійних вірувань і можливості поширювати безвір'я. Через це виникло чимало запитань. Деякі з них фундаментальні: чи може уряд примушувати до виконання закону, котрий, на думку громадянина, суперечить його вірі? Інші — тривіальніші: чи прикрашання державної власності на свята оздобами на релігійну тематику порушує принцип відокремлення церкви від держави? Показово те, що Конституція дає нам змогу відповісти на ці запитання. Тобто ми не рушаємо зі зброєю в руках один проти одного, аби довести, що Бог — на нашому боці.

Куди уряд не повинен втручатися

Теза в американських засновницьких документах, начебто уряд має захищати право громадян на життя, свободу і щастя, настільки широка, що межує з абсурдом. Цілком зрозуміло, що громадяни повинні мати свободу слова й релігії, захист від державної сваволі та право обирати собі правителів. Але ж право на щастя? Як уряд може це гарантувати?

Справа в тому, що роль уряду насправді обмежена. Там говорилося не про гарантії щастя, а про обіцянку створити умови для незалежності й свободи, які дозволили б громадянам досягати своїх цілей. Це означало, що щастя досягається через особисту ініціативу й вільне об'єднання з іншими.

Сполучені Штати еволюціонували в такий спосіб, що відкривалися безпрецедентні можливості для особистого простору й приватної діяльності. Це, звичайно, справджується в економіці, де, якщо брати «додану вартість», приватні підприємства дають понад 87 % ВВП[16].

Крім того, свою роль у житті нації відіграє громадянське суспільство. Воно зміцнює демократію, заохочуючи громадян до участі в громадському житті, сприяючи демократичним цінностям, збільшуючи загальний добробут, примножуючи суспільні блага й урівноважуючи уряд. Сполучені Штати мають понад 1,5 млн неурядових організацій. Багато з них, як-от «С'єрра Клаб» або Торгова  палата, тиснуть на уряд у справах політики, а інші, наприклад «Спільна справа» і «Юридичний нагляд», безпосередньо контролюють органи влади. Ще інші дозволяють громадянам організовуватися й робити добрі справи для менш успішних людей.

В Америці громадянське суспільство надає багато послуг і соціальних благ, якими за кордоном займаються уряди, навіть у демократичних країнах. Групи, які переймаються питаннями віри, допомагають переселяти іммігрантів та біженців до своїх спільнот. Клуби для хлопчиків і дівчаток надають безпечний простір дітям після школи. Національні організації, як-от Армія порятунку, місцеві безкоштовні їдальні та притулки годують, надають прихисток і одягають найбідніших. Дитячі скаутські організації навчають юнаків лідерству, завдяки чому призовники отримують вищі звання, а неприбуткові банки крові й плазми допомагають рятувати життя в шпиталях, теж здебільшого неприбуткових. Усі ці послуги використовують ще один «приватний» елемент, що донедавна був лише в Сполучених Штатах, — філантропію.

Відбудова країни після Громадянської війни, особливо в галузі освіти, була одним із