Читати книгу - "Князі і гетьмани усієї Русі. «Через шаблю маєм право». Злети і падіння козацької держави 1648—1783 років"

Бої, що розпочалися 21 вересня, відзначалися неймовірною запеклістю. Упродовж дня ініціатива декілька разів переходила з рук в руки, після кожної атаки на полі залишались гори трупів. Надвечір 22 вересня до українського табору прибуло всього лише близько 5—6 тисяч буджацьких татар — абсолютно мізерне зі стратегічної точки зору військо. Проте козацький гетьман доклав усіх можливих зусиль для того, аби переконати і своїх, і, що головніше, чужих у тому, що на допомогу прийшло кілька десятків тисяч Орди. Вступ союзників у табір був ознаменований залпами гармат, мушкетів і потужними вигуками. Досягти бажаного ефекту Хмельницькому вдалось вповні: «...козацтво загордилось, запишалось... чернь піднеслась духом», натомість жовніри «жахливо перелякались». Розпущені за наказом козацького зверхника чутки переконали супротивну сторону, що військо Хмельницького поповнилось 30-тисячною Ордою.

У ході боїв, що спалахнули вже спозарання 23 вересня, перевага української армії ставала дедалі помітнішою. На скликаній увечері воєнній раді польське командування ухвалює рішення з настанням ночі разом з обозом і гарматами відступати до Старокостянтинова. Уся наявна кіннота передавалась під команду князя Вишневецького, аби з неї було сформовано ар'єргард, покликаний захищати відступ. Утім, коли незабаром донеслась звістка про появу в тилу коронних військ козацьких і татарських загонів, план було істотно скориговано: кіннота не повинна була залишатись на берегах Ікви, а відходити разом з обозом, бо, як переконували комісари, «краще втратити вози й майно, ніж загинути всій республіці й цвітові вітчизни нашої». На практиці ж це вилилось у ганебну втечу регіментарів на чолі — тепер уже кінного — авангарду. Коли ж жовніри та шляхта довідалися про вчинок своїх командирів, у таборі вчинився переполох, що спровокував ганебну втечу й решти війська.

Пилявецька поразка стала найбільшою ганьбою Речі Посполитої за всю її військову історію. За її результатами до рук повсталих перейшло близько 100 гармат, великі припаси пороху та зброї, багаті трофеї (їхня загальна вартість оцінювалася на суму близько 10 млн золотих). На деякий час перестала існувати колись така потужна королівська армія. Альбрихт Радзивілл із жалем констатував, що після Пилявецької битви армія Корони Посольської просто зникла: «...розсіялися так, що в жоден спосіб: ні страх, ні любов до вітчизни, ні гонору ні прохання, ні кара інфамією не могли їх зібрати. Одне слово, просто пропало таке велике військо».

«Все, що живе, вирушило в путь».

Західний похід Війська Запорозького

Після блискучої перемоги під Пилявцями Військо Запорозьке вирушило в похід на західноукраїнські землі. У листі до свого брата й Сосницю Хмельницький повідомляв, що веде полки не куди інде, а на Варшаву. Утім, дослідники більш обережні у визначенні кінцевої мети осінньої кампанії Війська Запорозького 1648 р. Скоріш за все, гетьман не ставив перед собою завдання досягти державної самостійності України, а поки що мріяв про те, аби, уже стоячи на східних кордонах власне коронних земель Речі Посполитої, диктувати свою волю при обранні нового короля, добиватися того, щоб майбутній правитель став також і «королем руським», тобто відстоював інтереси не лише Польщі та Литви, а й інтереси України-Русі.

Вирушивши близько 28 вересня з-під Старокостянтинова в напрямку Ямполя, за декілька днів козацька армія об'єдналась із Кримською Ордою, що цього разу виступила в похід на чолі з першим спадкоємцем ханського престолу — калгою Криму Ґераєм, і двома крилами — через Броди й Бузьк та через Золочів і Глиняни — рушила дорогою на Львів. А вже вранці 6 жовтня передові українські й татарські загони вступають у львівські передмістя. Ще через день під місто прибули основні сили на чолі з українським гетьманом і калгою. Наступного дня розпочалися бої за Львів.

Напередодні козацько-татарського наступу на місто Лева в ньому сталися доволі знакові події, що об'єктивно не могли не вплинути на його обороноздатність. Річ у тім, що після пилявецької ганьби Речі Посполитої саме Львів став місцем скупчення пилявецьких втікачів. Двадцять шостого вересня один з регіментарів коронного війська Миколай Остророг скликав воєнну раду, на якій закликав коронних жовнірів і шляхту не втікати далі на захід, а залишитись у місті й організувати його надійну оборону. За кілька днів до Львова прибули також інший регіментар князь Владислав Домінік Заславський, руський воєвода князь Ярема Вишневецький, київський воєвода Януш Тишкевич, інші воєначальники й комісари. Під тиском тих настроїв, що панували в жовнірському середовищі, зганьбленим регіментарям довелось скласти з себе повноваження командувачів коронним військом. Для шляхти й жовнірів найбажанішим кандидатом на командування в такий скрутний час видавався Ярема Вишневецький, що зарекомендував себе безкомпромісною боротьбою з повсталими, і саме до його рук перейшла булава тимчасового командувача армією.

Загалом наприкінці вересня у Львові зібралося близько 18 тисяч збройного люду. Утім невдовзі 13,5 тисяч жовнірів покинули межі міста й в розпорядженні Вишневецького залишилось приблизно 4,5 тисяч вояків. Аби ліпше підготуватися до відбиття наступу неприятеля, коронне командування вирішило розпочати в місті збір пожертв, і за короткий час вдалось зібрати понад 900 тисяч золотих. Проте це аж ніяк не поліпшило обороноздатність Львова, оскільки князь Вишневецький і його штаб, довідавшись про наближення українських козаків і татар до міста, 5 жовтня таємно залишили Львів, вивівши з собою й наявних у їхньому розпорядженні жовнірів. А заодно і... прихопивши зібрані пожертви.

У ніч на 9 жовтня повсталі козаки разом зі своїми союзниками здобули передмістя Львова, удень розпочали обстріл міських укріплень. Тим часом обложені, голосами членів міського уряду (райців), ухвалили героїчне рішення підпалити підступи до міста. За короткий час пожежа знищила майже всі будинки, що були поблизу міських укріплень. Тим часом козацький полковник Петро Головацький зайняв церкву Святого Юра, а полковник Максим Кривоніс штурмував Високий замок. Мешканці міста з острахом чекали на те, що будь-який новий приступ нападників обернеться їхнім вторгненням до Львова.

Проте, аналізуючи поведінку Богдана Хмельницького восени 1648 р., дослідники сходяться на думці, що козацький гетьман не ставив перед військом завдання будь-що оволодіти містом чи дощенту зруйнувати його. А тому й при першій-ліпшій нагоді козацький зверхник з готовністю пішов на мирні перемовини з обложеними міщанами Львова. Тим паче що львівський магістрат на перемовинах представляв давній знайомий Хмельницького, його вчитель з єзуїтської колегії Анджей Гумель-Мокрський. Під час зустрічі з Хмельницьким, яка відбулася в будинку неподалік костьолу Святого Петра, Мокрський запевнив свого колишнього учня в тому, що у місті немає «панів-пилявчиків», а міська громада просить помилувати