Читати книгу - "Норвезькі народні казки"

«Ось де я цієї ночі добре відпочину», — подумав подорожній і зайшов на подвір’я.

Там він побачив біля дровітні старого сивого чоловіка з довгою бородою.

— Добрий вечір, господарю, — привітався подорожній. — Чи не пустили б ви мене переночувати?

— Я не господар цієї хати, — відповів старий. — Але зайди до кухні й побалакай із моїм батьком, може, він і пустить.

Подорожній подякував йому і зайшов до кухні. Там він побачив ще старшого чоловіка, що стояв навколішки перед вогнищем і роздмухував у ньому жар.

— Добрий вечір, господарю, чи не пустили б ви мене переночувати? — запитав подорожній.

— Я не господар цієї хати, — відповів старий. — Але зайди до світлиці й побалакай із моїм батьком, може, він і пустить. Він сидить на лаві біля столу.

Подорожній подякував йому і зайшов до світлиці. На лаві біля столу справді сидів білий, як молоко, зморщений дід, багато-багато старіший за двох перших. Він весь трусився від старості. Перед ним лежала велика книжка, і дід повільно читав її по складах, як читають малі діти, коли ще тільки вчаться грамоти.

— Добрий вечір, господарю, чи не пустили б ви мене переночувати? — запитав подорожній.

— Я не господар цієї хати. Але побалакай із моїм батьком, може, він і пустить. Он він сидить на лежанці.

Подорожній подякував йому і підійшов до діда на лежанці. Той силкувався натоптати люльку тютюном, але був такий немічний і руки в нього так тремтіли, що він ледве тримав люльку.

— Добрий вечір, господарю, чи не пустили б ви мене переночувати? — запитав подорожній.

— Я не господар цієї хати. Але побалакай із моїм батьком, може, він і пустить. Он він лежить на ліжку.

Подорожній подякував йому і підійшов до ліжка. Там він побачив старого-старезного діда, що вже навіть не ворушився. Здавалося, крім очей, у нього не було нічого живого.

— Добрий вечір, господарю, чи не пустили б ви мене переночувати? — запитав подорожній.

— Я не господар цієї хати, але побалакай із моїм батьком, може, він і пустить. Он він лежить у колисці.

Подорожній подякував йому і підійшов до колиски. Там справді лежав старий як світ дід, геть висохлий, не більший за немовля. Навіть очі в нього не світилися. Подорожній взагалі не повірив би, що той дід живий, якби не почув легенького віддиху.

— Добрий вечір, господарю, чи не пустили б ви мене переночувати? — запитав він.

Минуло багато, часу, поки дід нарешті озвався, а ще більше, поки він довів до кінця свою відповідь. Він сказав те саме, що п’ятеро попередніх:

— Я не господар цієї хати, але побалакай із моїм батьком, може, він і пустить. Он він у тому розі, що висить на стіні.

Подорожній подякував йому, озирнувся по світлиці й побачив на стіні коров’ячий ріг. А коли уважніше придивився, то помітив у ньому щось схоже на людську голову.

Його пройняв такий страх, що він, замість ввічливо спитати, як годилося б, несамохіть крикнув:

— Добрий вечір, господарю, чи не пустили б ви мене переночувати?

У розі щось засичало з присвистом, наче лойова свічка, коли її погасять, і в тих звуках ніби вчулися слова:

— Ночуй, синку.

І тієї миті на середину світлиці викотився накритий стіл з чудовими, смачними наїдками. Там навіть було пиво. А коли подорожній добре попоїв і напився, розстелилась м’яка, тепла постіль із оленячих шкур.

Бачите, як добре, що подорожній таки знайшов справжнього господаря тієї хати!

Пан Пер

Були собі чоловік і жінка, і не мали вони нічого, крім трьох синів. Як кликали старших, я не знаю, а найменший звався Пер.

Коли батьки померли, дітям лишилися тільки горщик, деко та кішка. Старший вважав, що йому належить усе найкраще, тому взяв собі горщика.

— Як позичу комусь горщика, то завжди із нього щось вишкрябаю, — сказав він.

Середній син узяв собі деко.

— Як позичу комусь деко, то завжди й сам скуштую того, що в ньому пеклося, — сказав він.

А найменшому вже не було з чого вибирати. Сама кішка лишилася — ото й уся спадщина.

— Якщо я навіть позичу комусь кішку, то однаково не матиму нічого, — сказав він. — Бо як їй і дадуть трохи молока, то вона його сама вихлебче. А все-таки візьму її. Шкода, ще пропаде тут.

Попрощалися брати і вирушили в світ шукати щастя. Кожен подався своєю дорогою.

Найменший, Пер, іде, і кішка за ним біжить. Пройшли вони трохи, а кішка й каже:

— Я хочу тобі віддячити за те, що ти не залишив мене в старій хаті, щоб я там пропала. Зараз я скочу до лісу і спіймаю кілька гарних звірів. Тоді ти підеш до королівського палацу — он він видніє вдалині — і скажеш королю, що маєш передати йому невеликий подарунок. А коли він спитає, від кого той подарунок, скажеш, що від пана Пера.

Так вона й зробила. Пер і не зоглядівся, як кішка повернулася з лісу з оленем. Вона стрибнула оленеві на голову, вмостилася між рогами і пригрозила йому:

— Якщо ти зараз не побіжиш до королівського палацу, я видряпаю тобі очі.

Довелося оленеві бігти.

Прийшов Пер з оленем до палацу та й каже:

— Я маю передати королю невеличкий подарунок, якщо він не погордує ним.

Король побачив оленя і дуже зрадів.

— Від кого цей гарний подарунок? — запитав він.

— Від пана Пера, — відповів Пер.

— Он як, від пана Пера! — мовив король. — А де він живе?

Йому було трохи соромно, що він не знає про таку відому людину.

— Не можу цього сказати, — відповів Пер. — Мій пан не велів.

Король щедро винагородив його за послугу й доручив передати щире вітання й подяку його панові.

Другого дня кішка знов подалася до лісу, стрибнула великій сарні на голову, вмостилася в неї між очима й погрозами пригнала її до королівського палацу. Коло брами Пер забрав сарну й привів перед палац.

— Я маю передати королю невеличкий подарунок, якщо він не погордує ним, — сказав Пер.

Король зрадів сарні ще дужче, ніж оленеві, і запитав:

— Від кого цей гарний подарунок?

— Знов від пана Пера, — відповів Пер.

— А де він живе? — запитав король.

— Не можу вам цього сказати, — відповів хлопець, як і