Читати книгу - "Червоний. Без лінії фронту"

— Це все має бути біля наших ніг.

— Місто й так під ногами, — спробував я неоковирно віджартуватися.

— Нічого ти не розумієш, — зітхнув Юрко, знову затягуючись і випускаючи дим так, ніби дмухав на міську панораму. — Нічого ви не розумієте, панове. Я так само прозрів. Хоч і думав, що знаю трохи більше.

Ми із Зенком перезирнулися, але промовчали. Дорош завжди починав розмову так, здалеку, мовби придивлявся й пристрілювався.

— Пам’ятаєте стрілянину в Бережанах минулого року? — провив він раптом, щиглем кидаючи недопалок із гори.

— Це коли хлопак поліціянта застрелив і сам у лікарні помер?

Я перепитав для годиться, бо знав напевне: мова про той випадок. Ми саме тоді зійшлися разом і довго обговорювали, що ж то було.

— Ти, бачу, недалеко пішов відтоді.

У Юрковому голосі чулася ледь помітна зневага. Я не раз від часу знайомства ловив його на такому. Але це мене жодним чином не чіпало, бо кожен має право на власні бздури. Я, наприклад, трохи вайлуватий. До мене не завжди швидко доходить те, що інші, такі, як Дорош, хапають на льоту. Мені треба більше часу, ніж іншим, аби в чомусь розібратися й прийняти якесь рішення. А в різних ситуаціях покладався більше на хлопський розум, аніж звичні до інакшого, ніж у селах, швидшого способу життя.

— І чого ж не розумію? — поцікавився я.

— Застрелив поліціянта, Мироне, — це коли ти грабуєш банк чи крамницю. — Зневагу замінила терпляча повчальність. — Або вкрав гаманець на ярмарку, тікаєш, а поліціянт за тобою женеться. Той хлопець належав до Організації. Він свідомо став на шлях боротьби за звільнення України від панування ляхів, проти свавілля, утисків і терору. Поліція вистежила його, загнала на горище. Їх вийшло багато на одного, і вони не могли його взяти. Поліціянти, Мироне, прикривали себе спеціальними жилетами, які не пробивають кулі. Мали гранати зі сльозогінним газом. Хлопець усе одно прийняв бій, убив одного ворога, забрав у нього револьвер. Тільки тоді його закидали градом куль! — Дорош тупнув ногою. — І то не змогли добити на місці, він помер у лікарні.

— Але ж він застрелив поліціянта, — правив свою лінію я.

— Убив ворога в бою! — вигукнув Дорош. — Є різниця, й то велика! Скажи хоч ти йому, Зенку!

— Справді. — Той поправив окуляри, як було завжди, коли його втягували в суперечку.

— Нехай, — погодився я. — Це рік тому було.

— І не завершилося! — Тепер Юрко говорив уже спокійніше. — Тільки тоді влада ще дозволяла писати про подібне в своїх газетах. Нині ж замовчують факти. Аби, з одного боку, не лякати поляків, а з іншого — не давати нам, українцям, приводу брати приклад із справжніх борців. Влада хоче, аби всі думали: опір придушено, наш народ умиротворено, ми нарешті припинили огризатися й стали покірними. Тим часом тиждень тому в Бережанах знову схопили трьох наших.

— Наших? Кого?

— Ну, не тутешніх, — виправився Дорош. — Не з нашого ліцею. Хлопці везли листівки, нічого особливого. Один, бережанський, винайняв помешкання й жив там. Двоє інших зустрілися в Тернополі, мали при собі сумку з друкованою агітацією. Папірці, лише папірці. А їх — до Берези-Картузької.

На той час я сам не розумів, звідки про все те дізнавався. Ніхто спеціально не говорив про Організацію[9], я навіть  жодного члена її не бачив. Але знав: вона існує. Те саме про концтабір у Березі[10]. Ним час від часу лякали навіть у нашому селі. Та жоден мій знайомий, близький чи далекий, туди не потрапив. Подібні речі, як багато інших, сприймались як даність. Іноді здавалося — ми народилися з тим разом. Або навіть не так: все існувало до нас і після нас лишиться.

— Говориш так, Юрку, наче був при тому. На власні очі бачив, — зауважив я.

Дорош за звичкою ледь примружився, трохи підняв підборіддя, глянув на Зенка, наче знову закликаючи його стати свідком не знати чого.

— Один із них мав зі мною розмову в Тернополі за тиждень до того, — мовив, виважуючи кожне слово. — Назвався членом Організації. Вони шукають контакти в нашому воєводстві, надійних людей. Створюється мережа підпілля, боротьба не припиняється. На всіх одного концтабору не вистачить.

— Ще збудують.

Я миттю зрозумів, що ляпнув. Та пізно: Дорош метнув у мене блискавки з-під повік. А Зенко трохи відсунувся, ніби боявся підхопити заразу.

— Правду кажеш, Мироне, — вицідив Юрко. — Ось вона, типова українська правда. Будуйте нам таборів побільше, обгороджуйте колючим дротом, ще й струм туди пускайте. Ми звичні, ми й так проживемо. Лиш давайте зупу з тертої бараболі й сухарів. Тим, хто слухняний, — сала шматочок на храмові свята.

— Не пересмикуй, — буркнув я ображено. — То я так...

— І не ти один такий! — Дорош знову підніс голос. — Ти, Оресте Миронюк, чоловік не дурний, інакше б не мав я з тобою справ. Але більшість зовсім не мудра. Зараз ти є виразником думок цієї самої більшості. Вирвалося мимоволі, тільки ж люди справді до такого схильні. Що робити, га?

Тут він знову повернувся до Зенона.

— Діяти, — вичавив той.

— Молодець. — Дорош став поруч зі своїм зброєносцем. — Ті хлопці мали знайти мене, тобто — нас, у Кременці. Бачте, як сталося. Я домовився перед тим ще раз зустрітися в Бережанах, прийшов за вказаною адресою. Там кажуть: іди, не приходь більше, бо так і так. І ніхто нічого не знає. — Він витягнув нову цигарку. — Хлопців мордують, а люди не знають нічого.

— Треба, аби знали, — підхопив Зенон.

— Про те й мова, — кивнув Юрко. — Нам давно пора йти далі порожніх розмов. Шукати якісь виходи на Організацію — ліпший варіант. Тільки знову час витрачається дурно. І потім, доведеться визнавати зверхника, коритися йому, слухати, виконувати накази. Тобто, хлопці, втратити самостійність. Керуватися чужими планами, обмежувати себе в способах дії. Не згоден я.

Дорош так усе подавав, таким тоном говорив, з таким налаштуванням, що бажання сперечатися й заперечувати не виникало. Справді, подумав я собі, невже своїх голів на