Читати книгу - "Східно-Західна вулиця. Повернення до Львова"

У свій перший вечір у Львові ми шукали будинок Леона. Я мав адресу з його свідоцтва про народження у перекладі на англійську, який зробив у тодішньому місті Львув такий собі Болеслав Чурук. Професор Чурук, як багато хто у цьому місті, мав складне життя: перед Другою світовою війною він викладав в університеті слов’янську літературу, потім працював перекладачем для Польської республіки, допомагаючи сотням євреїв міста Львув отримати підроблені документи під час німецької окупації. За ці зусилля радянська влада відплатила йому після війни в’язницею.{14} Переклад професора Чурука свідчив, що Леон народився у будинку 12 на вулиці Шептицьких, і що його прийняла на світ акушерка на ім’я Матильда Агід.

Нині вулиця Шептицьких називається так само, як і за Польщі, вона знаходиться неподалік від кафедрального собору Св. Юра. Щоб туди дістатися, ми обійшли площу Ринок, захопливо розглядаючи будинки купців п’ятнадцятого століття, пройшли повз міську Ратушу і собор Єзуїтів (який за радянських часів був зачинений і використовувався як архів і книгосховище), далі вийшли на непримітну площу перед собором св. Юра, зі сходів якого нацистський губернатор Галичини д-р Отто фон Вехтер вітав новобранців «дивізії Ваффен СС Галичина»{15}. З цієї площі ми за кілька хвилин дійшли пішки до вулиці Шептицьких, названої на честь Андрея Шептицького, славетного митрополита, архієпископа Української греко-католицької церкви, який у листопаді 1942 року видав пастирське послання під назвою «Не вбивай»{16}. Будинок номер 12 був двоповерховою будівлею кінця дев’ятнадцятого століття з п’ятьма великими вікнами на першому поверсі, поруч з будинком, на якому фарбою з балончика було намальовано велику зірку Давида.

Вулиця Шептицьких, 12, Львів, жовтень 2012

З міського архіву{17} я згодом отримав копію будівельних планів і дозволу на будівництво. Я дізнався, що будинок було зведено 1878 року, що він мав шість квартир, що у ньому було чотири вбиральні спільного користування і що на першому поверсі був готель (можливо, той, яким управляв батько Леона, Пінкас Бухгольц, хоча каталог фірм міста за 1913 рік вказував його як власника ресторану за кілька будинків вище, під номером 18).

Ми зайшли всередину. На першому поверсі постукали у двері, і їх відчинив старший пан Євген Тимчишин. Згідно з його словами, він народився там 1943 року, під час німецького панування у місті. «Євреї пішли, — додав він, — квартира була порожньою». Запрошуючи нас увійти, його приязна, однак сором’язлива дружина з гордістю показала нам розширену кімнату, яка була для подружжя рідною домівкою. Ми пили чорний чай, милувалися картинами на стінах, говорили про виклики, перед якими стоїть сучасна Україна. За крихітною кухнею у задній частині будинку був невеличкий балкон, на який ми вийшли з паном Євгеном. Він носив стару військову шапку. Ми посміхалися, світило сонце, перед нами, як і в травні 1904 року, вимальовувався собор Св. Юра.

4

Леон народився у цьому домі, а коріння його родини веде до сусідньої Жовкви, яка називалася Жолкєв, коли його мати Мальке народилася там 1870 року. Наш гід Олексій Дунай повіз нас затуманеною, спокійною сільською місцевістю, через невисокі, оточені подекуди лісом коричневі пагорби, містечка і села, які колись славилися своїми сирами, ковбасами і хлібом. На століття раніше Леон, мабуть, їхав навідати свою родину кінним екіпажем або потягом з нового залізничного вокзалу тією ж дорогою. Я знайшов старий розклад потягів Кука, який також містив розклад для лінії Лемберг-Жолкєв, яка вела до містечка під назвою Белжец, що згодом стало першим винищувальним табором, де використали газ як інструмент для масових убивств.

З цього періоду Леонового дитинства я знайшов тільки одну сімейну світлину — студійне фото з намальованим тлом позаду. Леонові мало б бути приблизно дев’ять років. Він сидить перед братом і двома сестрами, між своїми батьками.

Усі серйозні, особливо власник готелю Пінкас — з чорною бородою, вбраний як благочестивий єврей, дивакувато дивиться у фотокамеру. Мальке виглядає напруженою, офіційною — така собі миловидна пані, з гарною зачіскою, у сукні з мереживом і з розкішним намистом на шиї. На колінах вона тримає розгорнуту книжечку, наче натяк на світ ідей та думок. Еміль був найстаршим із дітей, народився 1893 року. На фото він у військовому однострої з комірцем, саме перед війною і загибеллю, хоча про це ще не знає. Біля нього стоїть Густа, молодша на чотири роки, елегантна і трохи вища за брата. Перед Емілем, тримаючись за ручку крісла, стоїть його молодша сестра Лаура, вона народилася 1899 року. Мій дідусь Леон на передньому плані — маленький хлопчик у формі моряка, очі широко розплющені, вуха стирчать. Лише він посміхнувся, коли клацнув об’єктив, хоча й не бачив, що робили позаду інші.

Родина Бухгольців, Лемберг, 1913 р. (зліва направо: Пінкас, Густа, Еміль, Лаура і Мальке, Леон на передньому плані)

В архіві Варшави я натрапив на свідоцтва про народження для усіх чотирьох дітей. Усі народилися в одному і тому ж будинку, у Лемберзі, усіх прийняла на світ та сама акушерка Матільда Агід. Свідоцтво про народження Еміля було підписане Пінкасом, і в ньому зазначалося, що батько народився 1862 року у сусідньому містечку Цешанув, на північний схід від Лемберга. Варшавський архів видав також свідоцтво про шлюб Пінкаса і Мальке, який вони взяли у місті Лемберг 1900 року. З усіх дітей лише Леон народився в офіційно зареєстрованому шлюбі{18}.

Як родинне гніздо архівні матеріали зазначали Жолкєв. Там народилася Мальке і її батьки, вона була найстаршою з дітей і єдиною дівчинкою. Так я дізнався про Леонових чотирьох дядьків — Йозеля (народився 1872 року), Лайбуса (1875), Натана (1877) й Арона (1879) — усі були