read-books.club » Любовні романи » Ожеледиця 📚 - Українською

Читати книгу - "Ожеледиця"

196
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Ожеледиця" автора Тетяна Брукс. Жанр книги: Любовні романи / Детективи / Бойовики. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 8 9 10 ... 37
Перейти на сторінку:
одного, і раптом щось розрядилося в атмосфері — вони просто вибухнули реготом. Відсміявшись, обидва мовчки підняли свої келихи і, ледь торкнувшись ними, випили так, ніби це була горілка — залпом.

— А правда, що коньяк слід пити маленькими ковтками з шоколадом або з лимоном? — поцікавилася Ліка після того, як добряче попрацювавши ложкою, вгамувала голод.

— Взагалі коньяк п’ють без нічого, і дійсно маленькими ковтками. Манера закушувати його лимоном була введена царем Миколою II. Але коньяк — не текіла, він не потребує відбивання лимоном сивушного присмаку. Проте скажу тобі по секрету, що твій просто неймовірний суп зовсім не зіпсував його смак, — Лавр знову наповнив келихи. — Знаєш, може, і треба слідувати правилам на дипломатичних прийомах, але по-моєму, смак напою не залежить від того, чим закушувати. Зате він стає набагато кращим, коли ти п’єш його зі справжнім другом, з людиною, якій довіряєш, яку… Яка чекає тебе і готує такий чудовий супчик, — закінчив Ботан, весело підморгнувши розчервонілій від алкоголю і компліментів дівчині. — За тебе, Анжеліко!

— А ти мені що, довіряєш? — поцікавилася Ліка, зробивши тепер невеликий ковток і потримавши напій у роті, перш ніж проковтнути. — Дійсно смачно. І пахне шоколадом і вишнями.

— А ти що, сумніваєшся у цьому? — відповів Лавр питанням на питання.

— Ні, але з чого б це?

— Ну, по-перше, ти живеш тут уже півроку. Я тричі за цей час від’їжджав, довіряючи тобі ключі. Ти прихистила мого друга, колись з ним трапилася біда, — він посміхнувся, — і стояла за нього горою… Ти знімаєш квартиру, сама її оплачуєш… Мені тільки одне незрозуміло.

— Що? — очі Ліки розширилися від подиву, а Лавр подумав: «Цікаво, чому я завжди думав, що у неї маленькі очиці? Вони абсолютно приголомшливі! Великі, темні і глибокі». А вголос промовив: — Скажи, а у тебе що, родичів зовсім немає? Я за півроку жодного разу не бачив, щоб до тебе хтось приходив.

— Є. Мама.

Лавр здивовано подивився на посмутнілу сусідку.

— Я не хочу, щоб вона знала, де я живу.

— Чому?

Ліка пересіла з табуретки на кутовий кухонний диванчик і, залізши на нього з ногами, крізь темний бурштин напою дивилася на темноокого харизматичного трохи носатого чоловіка, готового хоч зараз на обкладинку глянцевого журналу. Зітхнула: «Ох, не бачити тобі його, як власних вух без дзеркала — занадто гарний для тебе!» А вголос промовила:

— Ми посварилися… через ім’я.

— Через ім’я? Так ось чому ти його не любиш!

— Ні. Не люблю. Воно мені зовсім не підходить.

— Ну, чому ж? Я думаю…

— Та подивися на мене! Яка я, нафіг, Анжеліка? — почала заводитися дівчина. — Це що, волосся? Ага, три волосини в два ряди, — вона взяла пальцями пасма праворуч і ліворуч і відтягнула їх, як ріжки. — А це? — поклала долоні собі на груди. — Це що, груди? Сміх, та й годі! А ноги? Очі б мої їх не бачили! — Ліка перекинула у рот залишки коньяку. — Скажи, ну яка з мене Анжеліка?

— Дуже навіть… — спробував відповісти Лавр.

— А-а-а, це ти ще мого прізвища не знаєш! Адже не знаєш? — продовжувала бушувати сусідка напідпитку.

— Ні. Півроку поруч живемо, а навіть не поцікавився. Мені соромно, Ліка. А яке у тебе прізвище?

— Зозуля. Уяви: Анжеліка Зозуля, — Ліка встала з диванчика і спробувала зобразити щось на зразок реверанса, але похитнувся, мало не впала і повисла на Лаврі. — Ти б бачив, як на мене дивляться, коли я показую паспорт. «Ви Анжеліка?! Анжеліка Зозуля?!», — миле личко Ліки напружилося, на очі навернулися сльози.

Лавр був байдужий до жіночих сліз, особливо, коли вони викликані впливом алкоголю. Але на цей раз він зрозумів, що для Ліки носити ненависне їй ім’я — щось на кшталт всесвітньої трагедії. Йому стало шкода сусідку. Хоча можливо, що то був не жаль, а зовсім інше почуття. У всякому разі він відчув, що йому не все одно!

— Ну, мені з ім’ям теж не дуже пощастило, — спробував підтримати сусідку. — Добре, що хоч здогадалися не записати на прізвище батька. А то уявляєш, був би Лаврентій Джорджевич Скотт.

— Що? Скотт? Жах! — вирвалося у Ліки. Сльози її відразу висохли. Вона злякано подивилися на Лавра. — Ой, вибач! Але твої ж батьки здогадалися не робити цього, а тут…

— Так, здогадалися, слава Богу. Та все одно… Знаєш, мені здається, ти даремно вважаєш, що тобі не підходить твоє ім’я, — Лавр делікатно не став називати його. — Скажи, а чому ти так думаєш?

— Та тому, що мене назвали на честь тієї самої Анжеліки!

Лавр очікувально дивився на розчервонілу від випитого сусідку, котра стала від того абсолютно чарівною і сексуальною. А Ліка, захоплена своїм горем, продовжувала:

— Мама моя — жінка велика, гучна і владна. Вони з батьком у Донецьку жили. Тато був маленький і худенький. От скажи мені, що тягне таких різних людей один до одного?

— Думаю, саме ця різниця й тягне. Маленьким чоловікам, як правило, подобаються великі жінки.

— Ага, типу «невже це все моє?» — розвела руками Ліка. — Як би там не було, та мама якраз була в кінотеатрі, дивилася «Анжеліку — маркізу янголів», коли у неї води відходити почали. Звідти у пологовий будинок і відвезли.

— А-а-а, тоді зрозуміло. А тато що, не заперечував?

— Заперечував, звичайно, тільки треба мою маму знати — її не переконаєш! І взагалі тато був людиною м’якою.

— Був?

— Так. Він загинув під час вибуху на шахті «Зиряновська» в дев’яносто сьомому році — якраз там працював.

— Так, пам’ятаю цей випадок. Мені шкода.

— Та нічого, у тебе ж теж мами давно немає.

— Так, вона померла, коли мені було п’ять років. У неї був рак. Знали про те від самого початку. Говорили, що якби відразу почали лікувати, можливо, й врятували б. Батько хотів відвезти її в Штати, він же був досить багатий і знаменитий, але наші не випустили… А ти, мабуть, у тата пішла.

— Слава Богу…

Лавр помовчав мить, пригубив коньяк і уважно подивився на дівчину.

— Ти не турбуйся, — заспокоїв її. — Вийдеш заміж — візьмеш прізвище чоловіка.

— Та у тому-то й річ… Минулого літа я збиралася вийти заміж… Ми зі Славком у педагогічному разом училися. Він з дуже інтелігентної родини: тато — художник, мама — лікар-педіатр. Богема…

— Ти дуже любила його? — затамувавши подих, поцікавився Лавр.

— Не так щоб дуже… Любила, напевне. Тепер це вже неважливо. Але у нього таке прізвище гарне було — Романов. Уявляєш? Анжеліка Романова. Звучить?

— Звучить. І що — «зів’яли помідори»?

— Схоже, що так. Я, дурепа,

1 ... 8 9 10 ... 37
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Ожеледиця», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Ожеледиця"