Читати книгу - "Сікстен"

Коли залишається маленька жаринка, дзвонить телефон.

Але цього разу це не тато. Дзвонить Емма. Вона питає, чи підкине він її у вівторок у кіно.

— Звичайно, підкину, — відповідає Сікстен.

НАЙДОВШИЙ I НАЙКОРОТШИЙ У СВIТI ПОЦIЛУНОК

— Я вже йду, Сікстене! — гукає тато, стоячи під дверима Сікстенової кімнати.

Сьогодні Сікстен замкнувся.

— Гаразд, іди! — у відповідь кричить Сікстен.

Зрештою тато йде. Перед тим тричі нагадавши, щоб Сікстен увечері довго не засиджувався. Сікстен усе ще фарбує палицю, яку сам вистругав. Він фарбує її в зелений колір. А потім мусить швиденько висушити феном.

Тільки-но він прикріпив на свого велосипеда ту палицю і відкрутив з багажника світловідбивач, як побачив Емму, що переходила паркувальний майданчик. Вона була в червоній сукні, а щойно вимиті коси аж блищали.

— Привіт, — каже Емма. — Поїдемо?

— Так, — відповідає Сікстен. — Сідай, будь ласка.

Він гордо показує на новеньку зелену раму на своєму велосипеді. Їхати до Гамарб’ю далеченько.

Та для Сікстена це пусте. Бо спереду сидить Емма. І поки він крутить педалі, вдихає запах її кіс.

— Ти знайдеш? — питає вона.

— Атож, — відповідає він. — Я довідався адресу.

Вони спускаються з пагорба й завертають ліворуч. І коли спадають перші сутінки, вони бачать перед собою довгу чергу автомобілів із засвіченими фарами, що прямують до брами.

— Це тут, — каже Сікстен.

Юнте вже їх чекає. Він стоїть під великою афішею з транзистором у руці.

— Добре, що ти прийшов, — каже Сікстен.

— Я ж не міг пропустити цей фільм, — відповідає Юнте.

Потім вони мовчки йдуть вздовж паркану. Юнте — попереду, а Сікстен та Емма за ним.

— Ми не куплятимемо квитків? — питає Емма.

— Ні, я вже забронював місця, — каже Юнте.

Тоді він підводить їх до височенької сірої будівлі. Щоб дістатися на дах, треба тільки прихилити велосипеда до стіни, стати на нього й вилізти вгору. На жаль, там уже сидить кілька великих хлопців. Вони їдять попкорн. А біля дерева внизу прив’язаний їхній собака.

Сікстен нахиляється до собаки й розстібає нашийник.

— Чий то собака? — кричить він. — Гляньте, він зірвався!

Побачивши, як утікає собака, хлопці миттю побігли за ним.

— Ось так, — каже Сікстен. — Спершу — жінки.

Емма вилазить на раму. Тоді — на дах.

— Звідси чудово видно, — каже вона.

— Ага, — погоджується Сікстен.

Та коли він зводить очі вгору, то бачить її трусики. А на них — свіжу зелену фарбу.

Потім вони сидять на даху, а внизу під ними стоять автомобілі. Емма сидить від Сікстена з одного боку. А з другого сидить Юнте. Вони дивляться фільм. І слухають музику, що долинає з транзистора Юнте.

Йде гарний фільм про кохання.

— Агов, Юнте, — озивається згодом Сікстен.

— Що? — питає Юнте.

— Я не думав тоді нічого того, що казав про твої вірші.

— Це добре, — каже Юнте.

— І ти маєш слушність. Ми спробуємо знайти ще одну жінку для тата. Але цього разу вирішувати буду я. Власне, я вже вирішив. Допоможеш мені написати листа?

Обличчя в Юнте аж сяє.

— Звичайно, — каже Юнте. — Завтра напишу. А тепер мовчи, бо зараз таке побачиш!

— Що побачиш? — питає Емма.

— Найдовший у світі кіношний поцілунок, — відповідає Юнте.

І вони дивляться. Поцілунок триває кілька хвилин.

Після фільму Сікстен завозить Емму аж до її дому.

— Спершу я думала, що ти звичайнісінький хлопець, — каже вона, коли вони стоять біля її воріт. — Просто трохи зухвалий. Але тепер я так не думаю.

— Ти теж не така, як усі, — каже він.

Тоді Емма цілує його в губи. То був, мабуть, найкоротший у світі поцілунок. А потім вона біжить до дверей.

— Сподіваюся, з твоїм татом усе буде гаразд! — кричить вона.

НЕ БАРИСЯ З ВIДПОВIДДЮ. ЦЕ ТЕРМIНОВО!

— Ось воно! — каже Сікстен.

Він виймає з кишені оголошення і дає його Юнте. І Юнте прихиляється до спинки свого стільця біля письмового столу й читає. Потім морщить лоба.

— Жінка як жінка, — каже він. — Що в ній особливого?

— Просто цього відразу не видно, — відповідає Сікстен. — А тато любить танцювати. Ану сідай за машинку!

І Юнте сідає за друкарську машинку. Але цього разу на лист іде більше часу. Він весь час жмакає аркуш за аркушем і кидає в кошик для сміття.

— Напиши, що це терміново, — каже Сікстен.

Юнте тільки пирхає.

— Мені ж треба її собі уявити, — каже він. — Я повинен знати, кому пишу.

Юнте дивиться на Мадонну на стіні. І врешті-решт його пальці починають бігати по клавішах. За хвильку-другу лист готовий. Він підносить аркуш паперу до світла й задоволено киває головою.

— Цього досить, — каже він.

— Читай, — каже Сікстен.

Юнте налаштовує мікрофон. Він крутить ручки на аудіосистемі, щоб голос був природно приглушений. А потім читає те, що написав.

Ось що:

Любі Танцівливі Ніжки!

Я дуже хочу з тобою зустрітися. Мені часом буває самотньо. Здається, я доволі веселий. І люблю танцювати. Мої ноги ніколи не втомлюються. Колись я був боксером. Тепер воджу автобус. Мені подобається водити автобус уночі. Тоді, коли над темними міськими вулицями сяє місяць. Тоді, коли зірки блищать, мов тисячі перлинок, а у вікнах самотніх людей горять свічки. Тоді мені жаль, що нема кому про всю цю красу розповісти. От якби ти могла поїздити зі мною! Я залюбки куплю тобі квиток. У мене є хороший хлопець, його звати Сікстен. Він також не проти тебе побачити. Не барися з відповіддю. Це терміново.

Твій

Бенні Антонсон

— Ну як тобі? — питає Юнте, коли закінчує читати.

— Здорово, — відповідає Сікстен. — А те місце, де про свічки у вікнах самотніх людей, просто поетичне.

— Атож, — каже Юнте. — Мабуть, не такий уже й поганий вірш.

Юнте йде провести Сікстена, бо хоче переконатися, що лист потрапить у поштову скриньку. Вони сідають на велосипеди. До того ж вони щасливі. Щасливі через те, що лист вийшов дуже гарний, і через те, що помирилися.

Спускаючись з пагорба, хлопці стають ногами на сідла. А одну ногу ще й випростовують позад себе.

Напевно, щось таке відчувають птахи, думає Сікстен, коли вони мчать уділ. Напевно, це і є відчуття свободи.

Він не бачить Бобо, Арне та Мікаеля Бурфоша, які їдуть на пагорб. Аж поки вони мало не стикаються