Читати книгу - "Не вбивай"

Ще не світало. Без годинника годі було вгадати, яка тепер година, ані ніч, ні день. Та хоч так рано, Жовква будилася зі сну. Блимало світло по хатах, козаки напували коней, салдати прокльонами вітали день.

Нараз засурмлено в труби і заграли козацькі литаври. Вулицями, як тіні, помчали їздці і побігли піші. Міщани виходили на ворота і до хвірток.

— Бувайте здорові! Не поминайте злом!

— Їдьте здорові, най вас Бог провадить!

Навіть до непрошених гостей привикнеш. Нарікав, як прийшли, і жалуєш, коли відходять. Все-таки свої люди, хоч і з таких далеких сторін. Тою самою мовою говорять, так само Бога хвалять, — козаки.

І не одна дівчина притулилася до вишні в садочку, і як вишнею вітер, так нею хитав жаль, і як з вишні дощ, так з її очей на траву скапували сльози… Поїде, і, може, не побачаться більше. Така велика тая Україна, такі непевні часи! Як пес за возом, побігла б за козацьким табором — куди він, туди й вона; так не пускають. Тут батько й мати, а там старшини. Така-то вже наша нещаслива дівоцька доля. І без кохання годі, і з коханням важко.

Заграли дзвони, й заревли на північ від міста гармати. Пролетів кінний козацький відділ, і заторохтіла ошклена карета. Мешканці Жовкви прожогом метнулися з хат. «Гетьман їде! Гетьман!»

Кланялися і повними смутку очима відпроваджали карету.

Відколи гетьман до Жовкви приїхав, москалі трохи присмирніли. Міщани до гетьманської канцелярії жалуватися ходили, і гетьман уймався за ними. Декілька салдатів таки гостро покарали, відрізуючи уха й носи або пропускаючи крізь вербову алею чи там крізь шпіцрутени. Якщо жалоби не помагали, то за покривдженими жовківцями ставали їх нові знайомі, козаки. Щонайгірших пакісників закатруплено за містом так, що й дійти було годі, хто й коли це зробив.

Тепер жовківці поспускали носи, бо їх протектор вертав на Велику Україну.

Гетьманський ридван котився на північ.

Поруч гетьмана сидів Ломиковський, напроти Орлик.

Ридван великий і вигідний, як хата. Дорога нерівна й болотниста, ридван хитався на ремінних пасах, і, ніби колиска, колисав їх до сну.

Ломиковський позіхав, Орлик рукою загулював уста, щоб гетьман не бачив, що він не виспався.

По гетьмані не пізнати втоми. На його блідім обличчю вицвітали легкі рум'янці, в кутиках уст таїлася злобна усмішка, в очах огники грали.

Як минули останню хату і з садків виїхали на поле, гетьман рукою показав наліво.

Ломиковський і Орлик зазирнули в вікно. Кількасот сажнів перед ними щось мріло, суєталося, шуміло, ніби хмари, ніби дими, ніби ліс двигнувся з місця і йшов. Козацьким очам неважко було пізнати — військо!

— Бачите, панове?

— Бачимо, милосте ваша!

— Москалі з почестями випроваджають мене.

— І Ганського полчане з ними.

— Бо Ганський до москалів пристав. Підлабузнювався світлійшому, гадав, що мід лизати піде.

— Скуштує він московського меду! — завважив Ломиковський. — Я тому Ганському здавна не вірив.

— Чимало таких. Але не гадаю, щоб він там великої слави зажив. Його полк без дисципліни. Не знаю, чи втримає його в руках.

— Додадуть 600 москалів.

— Почесний караул, — і гетьман усміхнувся. — Хотів я зразу провчити Ганського і спротивитися. Але гадаю собі, має хтось другий під команду Синявського йти, так краще, хай його посилають. Бо треба вам знати, хто таке Синявський з Бережан. Пізнав я чимало тих панів і мушу сказати, що Синявський не з кращих. Горда і пишна штука, а полководець з нього такий, як з мене архімандрит.

— Чому ж то вони таку параду вашій милості роблять?

— Питаєте? Щоб заспокоїти розгніваного гетьмана. Дурні, дурні! Гадають, що піддурять мене… Мазепа обид не забуває.

Крізь поле в напрямі тої дороги, котрою посувався гетьманський ридван, скакало двох їздців. Один на карому, другий на гнідому коні.

Оба в зелених каптанах, з блискучими ґудзиками; на ногах високі чоботи, на головах трикутні капелюхи. З плечей на кінські зади спливали довгі плащі, наопашки вбрані.

Старший через груди мав голубу ленту св. Андрея, і по тім здалеку можна було вгадати, що це світлійший князь Меншиков. Невеликий, нетовстий, з гарним, солодко всміх-неним обличчям, здалеку виглядав, як хлопчик. Усміхом гетьмана вітав.

Гетьман казав здержати карету. Виліз, а за ним Орлик і Ломиковський.

Їм подавали коней. Гетьман ще не вспів ускочити в сідло, як до нього причвалав Меншиков, а за Меншиковим і той другий їздець, на гнідому коні.

Цей другий був хлопець літ 16, високий і худий, з вузькими грудьми, слабо розвитий. Лице його, надміру видовжене, з опуклим, нерегулярно збудованим лобом, виглядало старо й не гармонізувало з рештою тіла. Жовте, аж зеленкувате, робило вражіння тяжко схорованого і передвчасно зв'яленого. Довге, темне волосся, обмокле на дощі, безладно спускалося на ковнір.

Годі було подумати, що це царевич Олексій, син Петра і його престолонаслідник. Не нагадував батька ні зверхним виглядом, ні поведенням з людьми. Несміливий, ніби перестрашений, викликував скорше милосердя, ніж тую пошану, яка належалася будучому носителеві царського вінця.

Мазепа глянув на царевича, і йому зробилося жаль того нещасливого хлопця. Пригадав собі його трагедію, добру маму і жорстокого батька. Батько маму насильно постриг у черниці. Син за мамою тужив. Шукав з нею стрічі. За те батько покликав його в Жовкву, щоб покарати,

І гетьман підскочив конем до Олексія. Поздоровив його. Царевич усміхнувся якоюсь лагідною і сумною усмішкою, від котрої оживилося, відмолодніло і покращало його негарне обличчя. Малі і круглі, як у риби, уста ворухнулися, хотіли щось сказати, але нараз здавили в собі невимовлені слова і замовкли.

Царевич побачив, що Меншиков хоче говорити. Меншиков почав:

— Його величество, батюшка, наш наймилостивіший цар і повелитель, здоровить тебе, гетьмане Іване Степановичу, і бажає тобі щасливої дороги. Молить Бога, щоб ти без пригоди вернув додому, де на тебе чекають великоважні діла. Під опіку віддає тобі його величество Олексія, свого сина.

— Будь ласка, князю, передай його величеству цареві мою щиру подяку за його великоцінну пам'ять та за його добротливі побажання. Якщо Господь Бог не відмовить мені сил і здоровля, постараюся сповнити завдання, яке вкладає на мене мій важкий уряд, на славу Бога, на добро народу і на вдоволення царя. З великою утіхою приймаю до відома, що його величество цар довірив мені свого сина, котрому я радо послужу, як не чим другим, так своїм досвідом старечим.

Кажучи це,