Читати книгу - "Не вбивай"

— А тобі, світлійший князю, — говорив гетьман, повертаючись до Меншикова, — щире дякую, що потрудився нині і трудишся не раз ради моєї маловажної для тебе персони. Не знаю, як дякувать тобі!

Меншиков зрозумів легку іронію, що окривалася а тім компліменті, але вдав, ніби він гетьманові слова приймає щиро до серця. Повернув коня і разом з царевичем. Мазепою, Ломиковським і Орликом під'їхав до війська, котре уставилося чотирикутниками на лугах і нивах, не жалуючи ні гарної трави, ні зеленого збіжжя, що пропадало під кінськими копитами і під вояцькими чобітьми.

Козаки стояли посередині, москалі по боках; ззаду, під ліском, декілька гармат.

Гетьман глянув і погадав собі: «Беруть наших у кліщі. Гадають цілу Україну такими кліщами здавити».

Козаки стояли свобідніше. Тільки передні з них мали однострої, темно-сині чемерки і шапки круглої форми. А там попадалися одяги ріжного крою і цвіту. Видно, що полк був недавній і не добре ще зорганізований.

Москалі були в довгих темно-зелених каптанах з червоними відлогами, одні в камашах, а другі в чоботях високих, добре вимащених. У всіх були довгі «скалкові фузії».

З трикутних капелюхів трьома струйками спливала цюрком дощівка. Дощ розмочив муку, котрою вони обсипали були своє довге волосся, і на каптани стікало з нього щось ніби рідко розчинене тісто.

Гетьман переїхав попри фронт і покликав до себе Ганського.

— Полковнику Ганський!

— Слухаю вашої милості!

— Під чиїм ти регіментом стоїш?

Ганський здивовано глянув, але подумав хвилину і відповів:

— Під регіментом його милості гетьмана Івана Степановича Мазепи.

— Пам'ятай же, бо в тебе, як бачиться мені, не дуже кріпка пам'ять!

Не дожидаючись відповіді, гетьман махнув на прощання булавою, військо відповіло голосним криком, в котрому годі було дослухатися слів, бо москалі одно кричали, а козаки друге, і гетьман, попрощавшись з Меншиковим, вернув у свою карету.

Меншиков повернув конем до війська, а Ломиковський і царевич подались до того відділу, що супроводжав гетьмана.

Орлик їхав біля гетьманової карети.

— Пилипе, — говорив до нього через вікно гетьман, — уважай на Олексія. Я його нарочно не попросив до своєї карети, хоч дощ і хоч жаль мені, що змокне хлопчисько.

— Він дійсно нужденно виглядає. Ніби жалується кождому: miser et pauper sum [9].

— Бачиш? Навіть сином царя невелике то щастя бути. Дощ-капусняк накрапав чимраз густіше. Орлик поставив ковнір від своєї довгої, непромокаючої бурки.

— А не просив я царевича до своєї карети раз тому, — говорив дальше гетьман, — бо знаю, що цар того не любить; він хоче, щоб син привикав до воєнних трудів, а по-друге (тут Мазепа притишив свій голос), бо мені треба буде повернути незабаром убік та поступити до одного двора. Розумієш?

— Розумію, милосте ваша. Значиться, треба робити так, щоб царевич того не завважив.

— Не інакше.

— А якщо він спитається, де поділася вашої милості карета?

— Так скажеш тоді, що гетьман поїхав другим, трохи дальшим шляхом, але кращим і для важкої карети певнішим, і що під вечір нажене вас.

Орлик дивувався, як то скоро й легко приходять гетьманові усякі викрути на гадку.

Якраз тоді царевич минав гетьманову карету, бо Меншиков завернув був його на хвилину з дороги (мабуть, якісь тайні інструкції давав).

Мазепа оком знавця окинув худощаву стать царевича, що творила сильний контраст до гарного, рослого і здорового коня.

— Півтора нещастя, — сказав, похитуючи головою. — Але на коні сидить не найгірше. Тільки, мабуть, йому і байдуже, чи це кінь, чи корова.

— Царевичеві, мабуть, цілий світ байдужий, — потвердив Орлик.

— Того сказати не можна. Він тільки іншими очима глядить на світ.

— Це люди з двох інших планет.

— Але сонцем для обох — Росія.

Орлик задумався. Нараз повертаючися до гетьмана, сказав:

— У нас багато таких, що свого сонця не бачать.

— Заліниві, — відповів гетьман, — щоб дивитися на нього. У звірят, які в печерах живуть, заїшкають очі. Так і в них. Нехай собі сонце світить десь там у полі, їм до нього байдуже.

Карета перехилилася вбік і мало не перевернулася. Машталір здержав коні. В'їхали у велику баюру.

Гетьман озвався до Орлика:

— Нема нічого злого, щоб на добре не вийшло. Кажи Ломиковському, хай бере задню сторожу вперед і хай ціла валка їде. Нам доведеться поленими дорогами об'їздити це прокляте болото. Розумієш?

— Розумію, милосте ваша.

Орлик рушив конем. Гетьманська карета постояла хвилину, а коли ціла валка, до останнього козака, сховалася в лісі, машталір повернув кіньми, виїхав на полеву доріжку і пігнав до села, що лежало з придолинку, поміж гайками. Перед селом у великому запущеному саді стояв двір княгині Дольської.

Весняні роботи скінчені, до того дощ, людей не видно було. Гетьманський ридван котився поміж двірськими ланами і незамітно, бічною брамою заїхав перед кам'яні сходи старосвітського, недбало утриманого двора. Видно, властителька не дуже-то добре хазяйнує і зайвого гроша на обнову палати не має. «Чи не схоче знов позичити в мене? — погадав собі гетьман. — Га, що ж? Кум кумі рад… Як попросить, то дам. Сприяє мені тая гарна паня».

Гетьманові хотілося після побуту в Жовкві, де він мало що не кождої днини стрічався то з царем, то з Меншиковим, то з обома нараз, про других москалів і не згадуючи, хотілося йому тепер яку годину-дві побалакати з гарною і умною княгинею, котра так живо нагадувала йому тую двірську й великопанську атмосферу, до якої він від дитини привик.

Був це другий світ, неподібний до того, в якому переживав цар і яким гадав ущасливити своїх земляків, — і незем-яків, котрих він сподівався все-таки зробити колись земляками. Всяке насильство будить у культурній людині протест і охоту боротися з нею, таку реакцію почував у собі гетьман, про політичні його плани навіть не згадуючи. Вони були природним випливом тієї стихійної реакції, а заразом скріпляли її.

Без насильства не збудуєш і не перетвориш держави. Це ясне. Насилуй собі своїх людей, — але яке тобі діло до нас? Ми ж другий народ, і насильство твоє над нами стократ гірше й каригідніше, бо воно знущається над нашим почуттям національним. За нами найсвятіше право боронитися, не перебираючи в способах, як борониться всяка твар в природі, щоб зберегти свій рід і гатунок. Яке діло Україні, що ти хочеш утворити нову, Московську державу?

Княгиня Дольська розуміє ті гадки й почування, вона сприяє не лиш гетьманові, але й Україні, і тому вік радо побалакає з нею, бо зі своїми все ще боїться говорити