Читати книгу - "Небратнi"

а саме — півострова Крим. Вторгнення до України підтримали лише 11 найвідсталіших країн світу, але, як і тридцять чотири роки тому, резолюція виявилася практично безрезультатною. Організація Об’єднаних Націй укотре продемонструвала своє найслабше місце, свою ахіллесову п’яту: неспроможність зупинити конфлікт, якщо агресором є один із постійних членів Ради Безпеки з правом вето[10]. Радянський Союз, як і його наступник — путінська Росія, безцеремонно ігнорував та ігнорує невигідні для себе рішення Організації, що, власне, ставить під сумнів доцільність існування ООН.

Подібний до фінського сценарій — підготовка «альтернативного» уряду, провокації, розхитування ситуації та подальше збройне протистояння — Росія застосувала 2000-го в Чечні, 2008-го в Грузії та 2014-го на сході України.

І я абсолютно переконаний, що після України це не припиниться.

11

Ніколи не задумувалися, чому ніхто не хоче товаришувати з Росією? Я серйозно. Протягом другої половини ХХ — початку ХХІ століття Росія поступово, але невідворотно втрачала своїх стратегічних союзників. Одна по одній від Росії відверталися країни Африки й Азії, 1990-го розсипався соціалістичний блок, слідом розвалився Радянський Союз, після чого країни Прибалтики, а за ними Молдова, Грузія й окремі середньоазійські держави провадять політику максимального політичного й економічного відсторонення від Москви. Показовим у цьому сенсі видається перелік країн, котрі разом із Росією голосували проти Резолюції Генеральної Асамблеї ООН про підтримку територіальної цілісності України: Вірменія, Білорусь, Болівія, Куба, КНДР, Нікарагуа, Судан, Сирія, Зімбабве та Венесуела. Цікаво помізкувати над тим, яким чином почуття великодержавного шовінізму в серцях більшості росіян уживається з усвідомленням того, що серед їхніх найпалкіших союзників залишилися країни на кшталт Північної Кореї, Зімбабве, Судану, Нікарагуа та лише одна слов’янська — Білорусь… Отже, чому? Чому так багато держав світу прагнуть стати союзником Сполучених Штатів Америки, чия зовнішня політика також далеко не завжди є прозорою та справедливою, а Росія здатна втримати своїх «союзників» лише шляхом збройних переворотів, підтримання маріонеткових урядів, доведеної до абсурду пропаганди та кривавого терору?

Найперша й основна причина — економічна.

Я завше повторював і не раз писав у блогах про те, що єдиний параметр, за яким Росію можна вважати великою державою, — це територіальний. Відповідно, лише внаслідок збільшення території свого проживання росіяни зможуть забезпечити зростання власної величі. Від часу заснування Російської імперії 1722-го до розпаду Радянського Союзу 1991-го територія Росії постійно зростала за рахунок загарбницьких походів: спочатку — землі Війська Запорозького, потім — Фінляндія, частина Польщі, далі — колонізація Америки, приєднання Грузії та Закавказзя, підкорення Центральної Азії, нарешті — «визвольний» похід до Європи та формування після завершення Другої світової соціалістичного блоку. На тлі останніх «звершень» сукупний валовий продукт колосальної у територіальному плані країни залишався винятково низьким. Російська імперія катастрофічно відставала в розвитку від інших по-справжньому великих держав. Територіальний гігант був економічним карликом. Група американських істориків (S. Rather, J. H. Soltow, R. Sylla) у книзі «The Evolution of the American Economy» наводить порівняльну таблицю часток у світовому промисловому виробництві найбільших країн світу станом на кінець XIX — початок XX століття.

Таблиця 2

Частки у світовому промисловому виробництві найбільших країн світу на зламі XIX–XX століть

Країна—1881–1885—1896-1900—1913

Росія—3,4 %—5,0 %—5,3 %

Німеччина—13,9 %—16,6 %—15,7 %

Велика Британія—26,6 %—19,5 %—14,0 %

Франція—8,6 %—7,1 %—6,4 %

США—28,6 %—30,1 %—35,8 %

1900 року Російська імперія, будучи третьою за величиною державою, що будь-коли існували на Землі (поступаючись лише Британській імперії та монгольській Золотій Орді), виробляла заледве 5 % від загального світового обсягу промислових товарів. Національний дохід на одиницю населення перед початком Першої світової війни становив 126,2 рубля золотом. Для порівняння, у Німеччині на той же час (у переведенні на російські гроші) — 287 рублів, в Англії — 510 рублів, у Сполучених Штатах — 720 рублів. Безперечно, таке разюче відставання пов’язане не лише з особливостями менталітету чи формою державного правління у Росії, але й із об’єктивною різницею стартових позицій: в Англії початок активної індустріалізації припадає на другу половину XVIII століття, в США — на початок XIX століття, в Росії — на середину XIX століття. Індустріалізація йшла повільно, відсоток приросту національного ВВП то стрибкоподібно зростав (у найбільш урожайні роки, коли надходження від продажу хліба за кордон наповнювали російську казну), то скочувався до нуля. Попри невдалу війну з Японією, попри численні економічні прорахунки, відбулося зростання золотого запасу Російської імперії у період із 1888 до 1914 року більш ніж у чотири рази: із 381 млн рублів до 1700 млн рублів. Можна сміливо припустити, що за відсутності масштабних соціальних перетворень після завершення Першої світової війни ВВП Росії й надалі неквапом зростав би, і за півстоліття (чи трохи більше) Росія цілком імовірно наздогнала б Німеччину, Британію та США за рівнем розвитку. Мабуть, так і сталося б, якби групка більшовиків-революціонерів на чолі з Володимиром Леніним не захопила владу та не почала найбільш масштабний соціальний експеримент в історії людства — побудову комунізму в окремо взятій країні.

Що насправді зробили більшовики? Вони не просто ліквідували приватну власність, тобто передали всі засоби виробництва «народу». Вони не просто пішли проти людського єства, проти вкоріненого в людській натурі бажання жити краще та примножувати власне багатство, замінивши основоположний в економіці принцип конкуренції банальним і відверто безглуздим соцзмаганням. Найгірше полягало в тому, що більшовики розірвали зв’язок між виробником і споживачем, знівелювавши саме поняття ринку, зрубавши під корінь стовбур, на якому тримається ринкова економіка. Вони не просто замінили цей зв’язок чимось іншим, вони знищили його нанівець. Комунізм як суспільно-політична система нежиттєздатний не через те, що комуністичне суспільство неспроможне виробити достатньо матеріальних благ чи надати достатню кількість послуг для задоволення власних потреб. Комунізм не може існувати тому, що люди, які виробляють блага чи надають послуги, поняття не мають, що конкретно потрібно тим, хто споживає ці блага чи користується послугами.

За комунізму всі наявні в країні засоби виробництва належать народу. Що це означає на практиці? Я не можу, сидячи в Рівному, одночасно володіти трактором у Донецькій області, токарним станком у Дніпропетровську та паровим пресом в Одесі. Оскільки народ за комунізму об’єктивно не може управляти тим, що йому «належить», засобами виробництва, а отже, всією економікою, повинна керувати держава. Тобто хтось у державі має точно знати, що слід робити кожному міністерству, конструкторському бюро, заводу, колгоспу, врешті-решт — кожному конкретному робітникові та колгоспникові. Іншими словами — економіка в СРСР була плановою, із п’ятирічними звітними періодами. Для формування державних планів запровадили спеціальну інституцію — Державний плановий комітет Ради Міністрів СРСР. Простіше — Держплан. На підставі зібраних Центральним статистичним управлінням (ЦСУ) даних Держплан визначав, що, коли,