Читати книгу - "Кантика для Лейбовіца, Уолтер М. Міллер-мол."

вирощувати істоту первісної невинності на плечі пані Ґральс або чому він обдарував її Надприродною благодаттю Едему — дарунками, які Людина грубою силою вкотре з часу їх утрати намагалася відвоювати в Неба. Він бачив первісну невинність у тих очах, а ще — обіцянку про воскресіння. Один погляд став винагородою, і Церкі плакав з удячністю. А згодом опустив обличчя в бруд і чекав.

Більше ніхто не прийшов. Він так нічого й не побачив, не відчув, не почув.

Розділ 30

Вони співали, піднімаючи дітей на корабель. Вони співали давніх космонавтських пісень і допомагали дітям одному за одним спинатися по трапу вгору, де їх приймали руки сестер. Вони співали від щирого серця, аби розвіяти страх у малечі. Але покинули, коли вибухнув обрій. Остання дитина піднялася на зореліт.

Виднокрай ожив спалахами, коли ченці ступили на щаблі трапа. Весь овид мрів червоним світлом. А хмарне пасмо народилося там, де перед тим не виднілося жодної хмаринки. Ченці на сходнях відвернулися від спалахів. А коли ті погасли, то озирнулися назад.

Грибоподібна парсуна Люцифера осквернила своїм видом небо над хмарним пасмом. Вона поволі здіймалася, немовбито якийсь титан неквапом спинався на ноги після століть, проведених в ув’язненні під землею.

Хтось гаркнув наказ. Ченці заворушилися. Незабаром усі піднялися на борт.

Останній монах на вході затримався у відчиненому шлюзі. Він зняв сандалі.

— Sic transit mundus[273], — пробурмотів чернець, обернувшись поглянути на заграву. Він обтрусив підошви сандалів одна об одну, почистивши їх від пороху. Сяйво тепер заливало третину неба. Чоловік пошкрябав бороду, востаннє подивився на океан, відступив углиб та замкнув за собою люк.

Щось засвітилося, сяйнуло вогнем, тонко завищало, і зореліт понісся в небеса.

Монотонний прибій шумів на узбережжі і виносив хвилями якийсь сплав дерев. За бурунами плавав покинутий гідролітак. Мине небагато часу, його підхопить течія і викине на берег разом із іншим деревом. Він похилиться на одне крило і зламає його. В прибережних хвилях кружляли креветки, горбані[274], які ними живилися, й акула, котра з насолодою жувала горбанів — жорстока морська розвага.

З-над океану прилетів вітер, застеливши все покрівцем дрібного білого попелу. Той сипався в море та на його хвилі. Хвилі виносили на берег мертвих креветок і сплав дерева. Потім вони виносили на берег горбанів. Акула сховалася в найглибших водах і плавала в холодних чистих течіях. Того року їй було по-особливому голодно.

Замість післямови

«Уцілілі не живуть у такому світі [після ядерного голокосту] по-справжньому; вони населяють його, немов привиди».

Волтер М. Міллер-мол., есей «Застереження», 1985 р.

Волтер Майкл Міллер-молодший (Walter Michael Miller Jr.)

23.01.1923, м. Нью-Смірна-Біч, Волушіа, Флорида, США —

09.01.1996, м. Дейтона-Біч, Волушіа, Флорида, США

Американський письменник-фантаст, автор короткої прози та романів, телесценаріїв, лауреат премії Світового товариства наукової фантастики «Г’юґо» в 1955 і 1961 рр., яку виборов за коротку повість «The Darfsteller» і роман «Кантика для Лейбовіца». Професійний письменник і редактор. Новонавернений католик (із 1947 р.).

Народився в сім’ї співробітника регіональної залізниці. Був єдиною дитиною в сім’ї. Учасник Другої світової війни (1942–1945), яку пройшов у званні техніка-сержанта Повітряного корпусу Армії США, здійснив п’ятдесят три бойові вильоти як стрілець хвостової кулеметної установки середнього бомбардувальника «Норт Амерікан B-25J Мітчелл» 489-ї ескадрильї 340-го БАЛ 12-ї повітряної армії.

Двічі навчався на електротехнічних спеціальностях в університетах Теннессі (м. Ноксвілл) і Техасу (м. Остін), але диплома про вищу освіту не здобув.

Був одружений, розлучений і знову одружений з однією і тією самою жінкою, з якою мав сина і трьох доньок.

У віці 27 років потрапив у дорожньо-транспортну пригоду, одужуючи від наслідків якої в лікарні, став писати. Під час сімейної кризи близько сходився з колегою по літературному цеху Джудіт Мерріл (1923–1997).

За власними словами, написав понад мільйон слів на момент, коли вже перший роман (про святого Лейбовіца) остаточно зробив його знаменитим, впливовим і шанованим автором. Хоча й дорогою ціною. Зокрема, він так і не зміг подолати гнітючі спогади про участь у Другій битві за Монте-Кассіно — півторатисячолітній бенедиктинський монастир у південній Італії. 15 лютого 1944 р. 229 бомбардувальників союзників скинули понад тисячу тонн боєприпасів на вершину невисокого пагорба, буквально зрівнявши стародавню споруду із землею. Згодом стало відомо, що власне військових об’єктів та солдатів в абатстві не було, і того дня загинули більше 200 цивільних, які там переховувалися, а також знищено численні культурні артефакти.

Цей образ переслідував майбутнього на той момент письменника до кінця його життя — попри те, що він це зрозумів, тільки завершуючи роман, на сторінках якого, по суті, відродився розбомблений Монте-Кассіно: «Я дописував перший варіант сцени, де Церкі лежить, наполовину похований під завалом. Аж раптом у мене в голові ніби лампочка загорілася: „Святий Боже, невже це абатство в Монте-Кассіно?.. Що ж я писав увесь цей час?“» Біль молодого авіатора сублімував у переживання персонажів «Кантики», які, закупорившись в абатстві, відбивають хвилі варварства та зазіхань зовнішнього світу на своє право лишатися людьми та єдиними хранителями здобутків цивілізації у пост’ядерному світі — героїв одного з найвидатніших у світовій літературі творів постапокаліптичної фантастики, народженої в розпал Холодної війни та атомних перегонів.

Після появи шедевра Волтер М. Міллер-мол. ввійшов у тривалий період творчої кризи, що її фактично так і не зміг подолати до кінця всамітненого життя на березі Атлантичного океану. Він перебував у постійній депресії, викликаній тривалим посттравматичним синдромом, яку намагався топити алкоголем. Інший відомий американський фантаст та найближчий із друзів (якщо це слово можна застосувати до знайомих відлюдника селінджерівського типу) автора «Кантики» Джо Голдемен стверджував, що не знає, за смерть скількох людей Міллер відчував особисту відповідальність, але їх було чимало. З часом він пересварився з деякими видавцями, колегами та фендомом, віддалився навіть від родини, полишивши порядкування спадщиною на онуку. А за чотири місяці після смерті дружини застрелився, перед тим попередивши про самогубство місцеву службу порятунку. Був кремований. Його попіл розвіяли над водами лагуни Москіто в околицях рідного міста письменника Нью-Смірна-Біч у Флориді.

За попередньою згодою автора літагент Дон Конґдон, із котрим, до речі, анахорет Міллер ніколи не бачився вживу, передав майже завершений рукопис останнього твору на доопрацювання молодшому сучаснику, відомому в США фантасту Террі Біссону (нар. 1942). І вже за рік на полицях книгарень з’явився останній роман письменника — «Святий Лейбовіц і Дика Кобилиця» (Saint