Читати книгу - "Зібрання творів"

і гнівно блиснула бровою.

Не вистояли ми. Прости.

Прости. Не вистояли ми,

малі для власного розп’яття.

Але не спосилай прокляття,

хто за державними дверми.

Свари. Але не спосилай

на нас клятьби, що знов Голгота

осквернена. Але і потай

по нас, по грішних, не ридай.

* * *

Пам’яті М.Е.

Блідава зелень молодих суріп

і дві сосни, обчухрані вітрами —

сумний ескорт, коли тебе до брами

несли на ношах, під іржавий скрип

замків старезних. Світ живе добром

Господніх благ. Отож, корись потворі,

що верховодить нами в лютім горі.

Ні, скрути палісандровим хрестом

ти не прикрив. Господній післанець

любов’ю ти спиняв отого вбивцю,

що цілий вік точив із тебе крівцю

в руці тримавши смертний рішенець.

* * *

Наснилося, з розлуки наверзлося,

з морозу склякло, з туги — аж лящить:

над Прип’яттю світання зайнялося —

і син біжить, як з горла кров біжить!

Мов равлики, спинаються намети,

а мушля в безсоромності цноти

ніяк не знайде барви для прикмети

твоїх надсад, твоєї німоти.

І шклиться неба висліпла полуда —

тверда труна живих, як живчик, барв.

Бреде зоря — сновида і приблуда —

одержаний задурно щедрий дар.

А човен побивається об здвиги

повсталих хвиль, твердих, немов стовпці.

…Підтале чорноводдя зелен-криги

займається світанням на щоці.

* * *

Прийшло — по зустрічі прощання.

Непам’яте, залізна стань!

Ти — за шелом’янем, за гранню

додосвітків і надсмеркань.

Путі — задовгі і загострі,

неначе язики вогню

і надить-надить невідь-простір

горбів, і урвищ, і багнюк.

Крізь хащі й шпичаки — на волю!

Свій стрепіхатий сказ винось,

благословляючи сваволю,

цих розпачей і безголось.

* * *

Сповільнено твій час прозрінь.

Пора ненависті заходить.

І трудно серце колобродить —

на нього налягає тінь.

Надходить час нових чинінь.

А так здалось — лихий нас водить.

Як довго доля нас не вродить!

І падає на серце тінь.

Не жди жалоб, не жди молінь.

Хто нас горожами городить?

Хто, Боже, нас зі світу зводить?

На серце налягає тінь.

Сповільнена пора прозрінь —

зловісна тінь перед тобою

йде назирці. Черга видінь

кривавою укрита млою.

Несеться гомін погорою,

лящить долина солов’їв

і ярий набрякає гнів

під тіла чорною корою.

Заходить час нових чинінь.

Задосить слів. Заговорила

біда. А кострубата тінь

од вороння все поле вкрила.

Встигай за духом — навздогін.

Нехай не відстає змарніле

твоє худе прозоре тіло,

спинається з усіх колін.

* * *

Вглядаюсь в осінні стерні —

куди ти біжиш, дорого?

З-за обрію — хто поверне,

як холодно і волого?

За ставом праліс холоне,

берез вітражі вогненні

все ваблять — подайся в гони,

за окраї безіменні.

А чий навіжений голос

вештається серед степу?

Блукає старезний Волос

привидом із вертепу.

Та прозимом осінь віє,

німує земля Сварога,

і сонце божеволіє,

бо ж холодно і волого.

* * *

Коли б не ти — оця зима

мені була б, як нескінченна

оскліла вулиця. Для мене

без тебе і життя нема.

Коли б не знав, що в тиші тиш

і в пітьмі теміні немає

твоєї свічки, що світає

попід безоднею узвиш —

я збожеволів би давно.

Щодень за днем, щорік за роком

вглядаюся в сумне вікно —

і бачу мигдалеве око,

Вітчизно, Матере, Жоно!

Недоля ця, коли б не ти,

мене косою підкосила,

а ти всі крила розкрилила

і на екрані самоти

до мене крізь віки летіла

і шепотіла, шепотіла:

Це ти, мій сину. Муже, ти!

* * *

Ці сосни, вбрані в синій-синій іній,

на взгір’я збіглі і завмерлі, мерехтом —

чи то цвинтарним ачи межисвітнім —

мені відкрили візерунки душ:

омиті потойбічною водою,

у сяйві тамземних просвітлих весен,

у білій білоті недосягання —

вони стоять в короні сніговій.

І світ — далекий — за малою тінню

миттєвих роздоріж — посиротіє

од холоду розлуки, і од стужі,

і од навічних сліпосяйних щасть.

Узорені, роздумані, прозорі,

піднесені, знімілі, кришталеві,

немов одне високе чудування

невговтаних, життя жадібних душ!

Отак — відсторонитися і жити,

світ чарувати поглядом осклілим.

Яка недоторканна ця пишнота

і всепрощення добрих всеочей!

Мені за березневі є дари —

оця богорожденність, стала святість

оце світіння полохких світань

світів жертовних, що мене запалює

всенепогасним і ламким, як крига,

огнем співучих надторосів — криг.

* * *

Бриніли по обранених ярах

скляні струмки, відтеплювались кручі.

Глухоніма вода, і сонця спах,

і зойк лісів, нагальний, як падуча.

І перша птаха різала крилом

обрус небес, морозний і зелений.

Чаділи верби і шаліли клени.

О рвись до них — крізь ґрати — напролом!

* * *

Вона лежить, як зібгана вода —

усепокірна і усеприймуща.

І геть здирає з неї шкаралущу

глуха, як пуща, вікова жада.

Як водограй, піднісся пагорб хіті,

щоб дужче бути спаленим дотла

коли, як млість солодка, увійшла

ввігналася в її устяж одкриті

звогнілі надра пружна і движка

нестерпна, живодайна і убивча

шалена міць. І втіха таємнича

її протнула з ніг до борлака.

Порожня руро, під ярмом волань

дерися вгору чи зривайся з кручі,