Читати книгу - "Практична педагогіка, Ксенія Демиденко"

— Блін, топили, мабуть, цей не втоп. Нічо, відігріється. Я якраз собачку хотів заводити. Типу подарунок!

Я понесла відра з невеликим уловом і вудками, Вова – песика.

— Як назвеш? - запитала у Вови.

— Іхтіандр. Адже він з води, - сказав Вова. Коли Тамара Гнатівна оглянула цуцика, виявилося, що то дівчинка. Іхтіандр не годилося.

— Багіра. Вона також чорна була, - запропонувала я, і Вова погодився.

— А коли повернетеся до міста, куди її? – одразу попередила про наслідки.
— З собою. Я йтиму, бабусі не так скучно буде. Ага, ба? Виховаємо охоронця?

— Мені що шкода, виховуй. Я хоч би з тобою впоралася, - чи то жартома, чи то серйозно.

Плеєру Вовка був дуже радий, але не забув сказати:

— Те, що ви приїхали, – найбільший подарунок. Чогось я до вас звик. Як уявлю, що до вересня не бачитимемося, хріново на душі, - зізнався.

- Он у тебе який город! Багіра є. Не нудьгуватимеш, - запевнила я.

До першої години приїхав Вітьок і почали готувати шашлик.

— Може, що допомогти? - запитувала я. Але Вовка нанизував м'ясо на шампури, Вітьок розводив багаття під мангалом, мені наказали йти допомагати Тамарі Гнатівні кришити салати.

— Шашлик має робити чоловік, - казав Вітьок. Я й не сперечалася. Я б усю кухню віддала до рук чоловіків – хай що хочуть, те й роблять. Ми вже посідали за стіл, як відчинилася хвіртка й з коробкою, перев'язаною синьою стрічкою, увійшла Лєна Новікова.

— Мене, звичайно ж, не чекали, але я приперлася, - нахабно й відверто з посиланням на гумор.

— Чого це не чекали? Я тобі вчора дзвонив, маман сказала, що ти у подруги, - виправдовувався Вова, але я-то по обличчю бачила, що він не дуже радий був тому, що з'явилася Лєна.

— Це тобі, - вона віддала коробку - подарунок і цмокнула Вову прямо в губи. З цієї миті я відчула себе зайвою на цьому святі.

— Соня Костянтинівно? - Лєна нарешті помітила мене. – Це що нові обов'язки класних керівників – відвідувати дні народження своїх учнів? А на моїй днюсі чогось не були? - у цьому була вся Олена. Я не образилася, бо намагалася її зрозуміти.

- Тому що ти, Лєночка, мене не запрошувала на свій день народження, - відповіла на її шпильку.

Вова схопив Лєну за руку й потяг до будинку. Через хвилин п'ятнадцять, коли вже по всьому подвір'ї розлився аромат шашликів, Олена вискочила з дому з пачкою повітряних кульок і почала надувати їх.

— Чого немає видимості свята? - намагалася виглядати веселою, але я бачила, що їй дах зносить капітально. – Соня Костянтинівно, допоможете мені надувати?

— Так, народ, сідаємо за стіл, шашлики готові, - скомандував Вітьок. - Надуємо потім. Шашлик потрібно їсти гарячим.

Доки їли, Вова розповів історію зі знахідкою песика. Мені шматок не ліз у горло від злих поглядів Олени. Хоча вона й розповідала, як вони з Вовкою два роки тому купалися в озері, як Олена заплуталася в сітях, розставлених місцевим браконьєром, і як Вовка розрізав ці сіті, щоб звільнити її, але моя присутність її явно дратувала.

Після обіду таки надували кульки й прив'язували у дворі, де кому заманеться. Олена запропонувала пограти у гру «Бажання». На папірцях писалися бажання й запихалися в кульки, потім надувались і кидалися в імпровізований басейн: чотири дошки, поставлені прямокутником.
Гравець підходив до басейну, говорив, хто виконуватиме бажання, вибирав кульку, лопав, читав бажання й той, кого назвали, виконував.

Таким чином, я виходила на вулицю й кричала «Караул!», Вітьок гавкав на першого перехожого, Тамара Гнатівна не грала, а Лєна…

Я не знаю, хто написав на папірці слово «поцілунок», але кульку з цим словом луснула Лєна, а виконати мав Вовка. Вовка не схотів це робити. Лєна розпсіхувалася й вигукнула те, що в неї крутилося на язиці давно.

— Якби Соня Костянтинівна була на моєму місці, ти б це зробив із задоволенням!

Вова почав на неї кричати, Вітьок – заспокоювати друга, Тамара Гнатівна потягла мене в будинок якомога далі від цього дійства.

— Скандальна дівчинка, - говорила бідна жінка. Я боялася, щоб їй не стало погано із серцем. Вибігла надвір і звернулася до Лєни:

— Припиніть все це! Тамару Гнатівну вам не шкода? Не доводьте бідну жінку. Адже в неї теж свято - цього дня онук народився, - зібрала речі й пішла на електричку. Вова рвонув мене зупиняти, але я переконала його, що й так би через дві години треба було їхати.

— Іди, заспокой бабусю. Все добре. Лєна просто ревнує. Любить тебе дівчинка, - сказала я вже на вулиці.

— Я проведу, - наполягав іменинник.

– Куди? У тебе гості, йди у двір. Я знайду дорогу назад. Дякую за все. Що там у тебе за планом? Виростити врожай? Успіхів! - якнайшвидше я пішла у бік платформи. Як я корила себе за те, що приїхала на цей Вовин день народження, аби хто знав!

Електричка мала бути через дві години. Прагнучи якнайшвидше поїхати, я заплатила вп'ятеро дорожче водієві машини, який стояв біля перону, підробляючи перевезеннями. Він довіз мене до найближчої станції метро. Розчинившись у натовпі, я доїхала додому.
«Нічого. Попереду ціле літо, – умовляла я себе. - За цей час треба викинути всі ці дурощі з голови й вгамувати серце! Це ж нікуди не годиться!»