Читати книгу - "Коли спалахують зорі, Наталія Ольшевська"

- Вдала, тому що ти погодилася. А дітям і родичам збрешемо, що ти знайшла її в десерті. Чи не зовсім збрешемо. Зараз ти його отримаєш, - знову обхоплює сідниці, змушуючи впертися колінами в матрац, та зсовує трусики в сторону.

    Перекладаю руки на його плечі та повільно опускаюся, поки він повністю не опиняється всередині. Відчуття наповненості змушує прикрити очі та випустити з горла стогін. Перша цілую улюблені губи та починаю рухатися. Здійснюю  хвилеподібні рухи, знаючи, як йому найбільше подобається у кожній позі. Розриваю поцілунок та впираюся долонями в Адамові коліна, відхиляючись назад. Його руки лягають на мою талію, допомагаючи задати ритм. Кімнатою розносяться порочні звуки, поки всередині гарячими хвилями наростає  задоволення. Хочу бути ближче… Перекладаю руки на шию Адама, несвідомо впиваючись нігтями у шкіру, та притискаюся щокою до його щоки, пришвидшуючи рухи.

   Щойно відчуваю дотик його пальців до соска, поки інша рука залишається на сідниці, контролюючи мої рухи. Всього кількох кругових рухів великим пальцем досить – я розсипаюся. Хапаю повітря пересохлими губами та втикаюся лобом у його плече, коли Адам відкидається на ліжко, тягнучи мене за собою. Цілує, робить останній поштовх, впиваючись пальцями у шкіру, та завмирає.

   Щоразу наша близькість особлива, наче усе відбувається вперше. Минули навіть не місяці – роки, але досі обом вистачає лише декількох дотиків, легких поцілунків чи невинних обіймів, аби хотіти скинути увесь одяг та лишитися наодинці. Цього разу навіть від одягу не позбулись.

- Як у нас це вийшло? – шепоче, погладжуючи мою спину.

- Малюк? – запитую, спираючись на лікті, аби зловити його погляд.

- Тільки не починай мені розповідати про сам процес, - не дає сказати саме те, що мало от-от вирватися. – Ти мала сьогодні йти на ін’єкцію…

- Я не робила попередню три місяці тому. Лише ходила на консультацію та здала необхідні аналізи, аби дізнатися, чи можна планувати вагітність. Лікар попередив, що, можливо, знадобиться час – не факт, що усе вийде з першої спроби. Так і трапилося: у перший місяць не вдалося. Другий, як я думала, теж. Я не хотіла, аби ти…

- І вигризла себе, не зізнавшись мені? – перебиває.

- У мене не було сумнівів, що все вийде. І перш, ніж ти почнеш знову свою промову про секрети, я відразу скажу, що рішення не робити наступну ін’єкцію прийняла, коли почула твою розмову з Максом, коли він сказав, що хоче другу дитину, а ти - що мрієш про немовля. Але чекаєш, поки я буду готова. Я знаю, як ти любиш дітей, Адаме. Ти чудовий тато, турботливий, добрий і справедливий. Тимур це підтвердить. І його потрібно буде підготувати, аби він не думав, що його ми станемо любити менше. Неважливо, хто його біологічні батьки – мамою і татом він називає нас. У тебе з моїм батьком справи йдуть чудово, хоч і починали ви практично з нуля… Для мене навчання закінчується через чотири місяці – на магістратуру я не піду, робота з цифрами не для мене, тому й далі планую працювати на іподромі. Рішення про малюка було швидким, але зваженим. Тимур дорослішає, ще трохи – і він стане підлітком, який не захоче увесь вільний час проводити з нами. Тому я готова. Ми готові. Сьогодні зранку тест виявився позитивним, але я мала переконатися остаточно перш, ніж сказати про це тобі, тому пішла до лікаря. Нам дев’ять тижнів, любий. Зараз у мені маленьке життя, частинка тебе і мене, як ти й мріяв. Розміром, як ожинка, у якої вже невгамовно стукотить сердечко. Ми зустрінемося у жовтні.

- Дякую, - шепоче, міцно притискаючи до себе. – Я думав, що неможливо кохати тебе ще сильніше і бути більш щасливим, ніж був ще годину тому, та зараз… Мені бракує слів. Кохаю тебе. До нестями і назавжди.

***

7 місяців потому

- Не роби так!

- Ей! Віддай! – обурююся, коли Адам відбирає тарілку з фруктами і солоним крекером, яку я вмостила на животі, та переставляє на стіл.

- Моя донька - не журнальний столик, - задирає вгору майку та вкладає обидві долоні на мій величезний живіт. – Доню, матуся знову була нечемною? І детективи дивилася замість мультиків? Ай-яй-яй! Як її покараємо? Поцілуночками?

   Ніжні дотики починають вкривати живіт. Маля, як і завжди, починає активно  ворушитися під татковими дотиками, викликаючи на його обличчі щасливу посмішку.

   Відколи я сказала Адаму про те, що ми чекаємо на малюка, він перетворився у турботливу квочку та за кожної можливості спілкується з крихіткою, переконливо вірячи, що там – дівчинка, хоча я впевнена в абсолютно протилежному. На жодному УЗД лікар не зміг точно визначити стать. Приблизно з шостого місяця я припинила сперечатися, тому кімната для немовляти у нас рожева, майже усі речі – теж.

- Досить, досить, припини! – заливаюся сміхом, коли поцілунки переходять на ребра і до них додаються ще й руки. – Зупинись! Я серйозно! - кричу, коли відчуваю, що трапилося.

   Адам таки зупиняється і переводить спантеличений погляд на те місце на дивані, де впирається його коліно, яке опинилося у величезній калюжі.

- Ти знову терпіла до останнього?

- У мене води відійшли! Чорт, - зціплюю зуби від ниючого болю, який пронизує низ живота.

- Ні-і-і… Ще ж тиждень!

- Ну, хтось намагається квапити події, як татко. Телефонуй до лікаря. Я переодягнуся, а ти візьмеш речі. Адаме? – клацаю пальцями перед застиглим обличчям. – Чи мені з Тимуром їхати народжувати?

- Я все забув, - вимовляє ледве чутно. – Нічого не пам’ятаю…

- Для початку згадай, як потрібно рухатися. Підіймайся.

   Нова хвиля тягучого болю знову стягує живіт. Зціплюю зуби та намагаюся не показувати цього Адаму. Таким розгубленим я його ще не бачила, тому потрібно перш за все вивести його зі ступору. Я без нього не впораюся, адже морально готувала себе до партнерських пологів. Нічого кращого не вигадую, як міцно стиснути пальцями його сосок та прокрутити. Подіяло.

- Ти що зробила? – тре уражене місце, швидко вирівнюючись біля дивану.