Читати книгу - "Покоївка з привілеями, Софі Бріджертон"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Напевне.
З маминої інтонації було ясно: вона ще не визначилася, як ставиться до такого типу благодійності — з підозрою чи осудом.
Але вона й далі лишалася нашорошена, тож я, щоб уникнути ще більше питань, які б перетворили нашу розмову на допит, швиденько попрощалася й поклала слухавку. Зателефоную їй знову наступного тижня.
А зараз час відшукати боса.
Я ще раз поглянула на себе у дзеркало. Зітхнула. Й вийшла зі спальні.
З такою швидкістю й обережністю, як я простувала будинком родини Соретті, зазвичай герої фільмів жахів просуваються якимсь химерним замком, й за кожним рогом на них чатує лихо. В мене приблизно така ж сама халепа — я ані на хвильку не забувала, що ризикую зіштовхнутися з Джаспером або Петрою, за що я дужче сердилася на боса. Й не мала марних надій, що він привіз мене сюди просто так, щоб відпочити. Та я взагалі не була певна, що він усе ще в будинку!
Та я швидко пересвідчилася, що бос нікуди не втік, коли лишила позаду вітальню і наблизилася до кухні. Туди мене потягнув не тільки мій порожній шлунок і ніс, який вловив пряні пахощі смачнючої їжі.
Я ще здалеку вловила два чоловічих голоси, й зразу відокремила один від одного. Тоні був з батьком, вони балагурили про щось, хихотіли і… О лишенько! Тільки-но я опинилась на порозі кухні, як приклала долоню до рота, щоб не скрикнути. Вони обидва готували!
Великий Джо, засотавши рукава блакитної сорочки в тонку темну смужку, нарізав зелену цибулю, а бос, заткнувши за пояс квітчастого кухонного рушника як фартух, смажив щось, вимахуючи лопаткою біля плити. Жах!
Відчувши, як концентрований жар від увімкнених конфорок — й від такого вбивчого видовища — вмить проникає під шкіру, я почервоніла по самі вуха, коли на додачу почула, що батько запитав у сина. Ніби навмисне чекав моменту, коли я з’явлюся. Хоч я й була впевнена, що обидва мене не помітили.
— То хто ви з Елізабет одне одному? Бо я щось заплутався. Вона запевняла мене, що лише твоя покоївка.
Гаразд. Потрібно валити звідси. Якнайшвидше!
Але ноги не слухалися. Я була надто зачарована тим, як двійко настільки знадливих чоловіків пораються на кухні, граційні й впевнені, сильні й владні, але водночас м’які, терплячі й натхненні.
Ну і ще важко було поворушитися від приголомшення цікавістю Джованні. Ні, він вже пхав носа в те, що відбувається між мною та Тоні, пхав настільки, що через нього постраждало коштовне вино… І зараз він зробив це знову, бо й гадки не мав, що отримав його син після того обіду.
Тож я завмерла й чекала. Просто чекала на босову відповідь, намагаючись не помічати, як серце пропустило вже другий удар, збившись з мого нормального ритму.
— Вона ніколи не була лише покоївкою, тату. Правда, Ліззі? — всміхнувшись, молодший Соретті повернув обличчя до мене й підморгнув. Дідько! Мене таки помітили! Коли? Як?
Схрестивши руки на грудях, я форкнула, відчувши незрозуміле полегшення. А ще це була моя звичайна захисна реакція.
— Варто вточнити, що Тоні має на увазі не кохання з першого погляду, — він би про таке й не заїкнувся, — а те, що я майже з першого робочого дня почала давати йому чоса.
— Це так, — закивав він.
— Доброго ранку, Елізабет, — осміхнувся до мене його батько.
Й обидва Соретті, не зговорюючись, так зграбно помінялись місцями, що це скидалося на танок, який відточували багато разів протягом довгих років. Кухня в їхньому будинку навіть і близько не нагадувала величезний металевий простір для кухарів у «Вітторії», але аромат їжі, що ширяв у ній, ці потемнілі від часу на кінцях лопатки, добротний дерев’яний стіл, котрий зберігав якісь плямки, напевно, ще з дитинства Тоні… Усе це дарувало такий спокій і умиротворення, і пробуджувало звірячий апетит, що навіть мені закортіло що-небудь зробити, хоч я й намагаюся зазвичай обмежити своє перебування на кухні зазиранням у холодильник.
— Вітаю, пане Соретті, — кивнула я.
— Dio mio! — вигукнув Джованні, змахнувши рукою, вдаючи, що я неабияк образила його. — І коли вона вже почне звертатись до мене по-людськи?
Ми з Тоні перезирнулися. Й захихотіли. Мій гнів під тиском часнику й базиліку, копчених томатів й оливкової олії вивітрився, не лишивши по собі і сліду.
— Агов, сину, і чого Елізабет й досі без келиха? — не вгавав Джованні, крапнувши щось з лопатки собі на стиснутий кулак біля великого пальця. Й миттю злизавши цю краплю. Прицмокнув, примруживши одне око, й кивнув: годиться. Цікаво, що він таке пробував і коли це дадуть спробувати мені? Я ледь не облизнулася, як голодна кішка, котра виканючує в господаря щось перехопити.
— Винен. Миттю виправлюсь, — проспівав Тоні.
Бос справді узяв келих для шампанського, просеко і глечик свіжовичавленого апельсинового соку. Змішав мімозу, наостанок прикрасивши її гілочкою розмарину, висмикнутою з горщика на підвіконні — зелених пряних трав там було безліч.
І, прихопивши зі столу величезний томат, підніс мені коктейль — я все ще не зрушила з місця, тільки тепер не могла примусити себе зробити це, бо боялася — щойно поворухнуся, щойно ступлю на кухню, і надзвичайне марево зникне, батько й син втратять цю феєричну злагоду, що причарувала мене, та й узагалі трапиться ще якась чортівня.
— Видихай, їх тут нема, — кинув мені молодший Соретті перед тим, як вгризтися зубами в червону м’якоть. Томат, як на біду, виявився до біса стиглим, і дощ із крапель соку бризнув на всі боки: і на стіну поруч, і мені на щоку, що кольором не відрізнялася від нього, і на чарівний білий светр, що мені все ж таки трохи подобався.
— Якого біса, Тоні! — рявкнула я, хитаючи головою.
Втім, його сіру футболку теж зачепило. Просто, на відміну від нього, я не звикла псувати сорочки пачками і не шкодувати про це анітрохи.
— Я ненавмисно, Бессі, — він подарував мені бешкетну усмішку, намагаючись у такий спосіб переконати, що нічого катастрофічного не сталося.
Дарма я у відповідь скорчила йому кислу незадоволену фізіономію.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Покоївка з привілеями, Софі Бріджертон», після закриття браузера.