Читати книгу - "Моя неймовірна спокуса, Аріана Мел"

Та міні-побаченню не судилося відбутись. На будівельну компанію, партнерів з якими ми нещодавно підписали контракт, подають судовий позов. Серйозний. Їм загрожують не лише величезні штрафи, а й заборона діяльності. Це один з наших найбільших клієнтів, тож уся фірма зараз ворушиться і гуде мов вулик.

Телефон у приймальні обривається від дзвінків. Телефонують всі кому не лінь. І партнери, і журналісти, які миттю все винюхали. І звісно, хочуть роздобути якомога більше інформації. 

А після обіду в офіс влітає Лана. У бездоганному кремовому костюмі зі спідницею-олівцем до колін, без жодної складочки. Блискуче чорне волосся укладене у ідеальний пучок низько на потилиці. Бізнес вумен, щоб їй. Лише міцніше стискаю губи, аби не ляпнути зайвого. І так атмосфера в офісі, як у киплячому котлі. Вона не вітається. Лише коротко кидає.

— Він у себе?

— Так, я доповім.

— Немає часу і необхідності.

Я не встигаю ніяк зреагувати, як вона стрімко проходить повз і коротко постукавши одразу відчиняє двері. Чую, як вона суворим і діловим тоном каже:

— Веремію, привіт. Вибач, що вриваюся. Та справа нагальна.

— Так, я розумію. Проходь, — тон його голосу співзвучний їй. 

І я розумію, що справа справді нагальна. І її необхідно якомога краще і швидше вирішити, щоб розголос не встиг завдати серйозного удару по репутації наших партнерів. Та біситись від цього розуміння менше не стаю. Сам факт того, що це хитре стерво зараз там із ним. Вдвох. В кабінеті за зачиненими дверима. Відчуваю себе собачкою на прив'язі. 

А послужлива фантазія вже малює картинки, як вони двоє схиляються на якимись документами. Їхні голови так близько, що запах її важких занадто солодких парфумів вбивається в ніздрі, а у вирізі блузи йому добре видно опуклі груди. 

Годі, Злато. Дідько! Це нестерпно. Хочеться просто втекти звідси. Але вибору у мене немає. Я на робочому місці. В офісі завал роботи. То ж мені нічого іншого не залишається, як міцніше зціпити зуби і продовжити працювати. І все сильніше ненавидіти сучку по імені Лана.

Вони не виходять неймовірно довго. Нарешті двері відчиняються і вилітає Островська. Вираз обличчя далі серйозний і до чортиків діловий. Ігноруючи мою присутність проноситься повз і зникає за дверима.

Не витримую. Піднімаюся і прямую в його кабінет. Бриль стоїть, спершись об стіл стегнами. Піджак недбало лежить на бильці дивана. Рукави сорочки підкочені до ліктя, краватки теж немає, а два верхніх ґудзики розстібнуті. Він уважно вивчає якісь документи.

Нервово ковтаю слину. Роздратування неприємними кігтиками дряпає спину, а шкіра вкривається сиротами.

— Веремію..

Підходжу ближче. Його погляд загублений. Бачу, що він на стільки заглиблений у ці документи і справу, що геть не реагує на мене. Стає якось не по собі. Він прокліпується. 

— Так, Злато. Щось термінове?

Питає спокійно, а в мене в середині просто виверження вулкану зараз відбувається. Розумію, що йому геть не до мене, та ревнива потвора в грудях вимагає дізнатися хоч щось. Вирішую зайти з безпечнішої ніж ревнощі теми.

— На скільки все критично?

— Впораємося. Не вперше, — і знову опускає очі на папери в руках.

Дратуюсь. 

— А Лана, зрозуміло, з цього приводу сюди прискакала?

Він повільно піднімає голову. Пильно окидує мене поглядом.

— Злато, ти ревнуєш? — губи вигинаються у чуттєву посмішку.

А, в дідька це все! Нащо я тільки заходила. Ще, в біса, якраз бракує, щоб він вирішив, що я ще та істеричка. Серджусь на свою нестриманість. Та що вдієш. Лише й можу, що заперечно хитнути головою і прикипіти на місці під його уважним поглядом.

Його обличчям блукає посмішка. Та не можу зрозуміти чи то вона задоволена чи захоплена. Він відкладає аркуші на стіл, відштовхується від нього і неспішно прямує до мене.

— Ревнуєш, — стверджує і стає зовсім поруч. 

Задираю голову вгору, щоб зіткнутись із його палким поглядом. Він піднімає руку і я відчуваю, як теплі чоловічі пальці повільно повзуть від скроні й зупиняються на підборідді. Припіднімають його вгору, а погляд гіпнотизує. Чуттєві вуста все ближче. Відчуваю їх легкий дотик на губах. 

Повільно ковзають ними, смакуючи. В животі скручується гарячий вузол. Мені до чортиків бракує повітря. А тілом хитає. Мої ноги слабнуть від цієї ніжності.

Тоді Веремій торкається вуст вже палкіше і я геть втрачаю рівновагу. Опираюсь на міцні плечі руками. Під долонями перекочуються сталеві м'язи. Він напружений, мовби ледь стримується.

Тоді раптово відривається від мене, припиняючи цю ейфорію від одного лише поцілунку. Я важко дихаю. Привідкриваю повіки і ловлю його потемнівший погляд та задоволену посмішку.

— У тебе немає причин для ревнощів. Та я збершу, коли скажу що мені це неприємно.

Я не знаю, що йому на це відповісти, тому мовчу. Гадаю, що найкраще буде повернутися до роботи. Адже я почула, врешті, що хотіла. Якщо він каже, що все гаразд. Отже так і є. Я довіряю йому. 

Несміливо посміхаюсь. І кажу перше, що спадає на думку.

— Зробити тобі кави?

— Не відмовлюсь, — від його посмішки мені робиться спекотно.

Вилітаю з кабінету і йду робити йому каву. Та якесь сум'яття в душі не полишає мене. Воно розростається паростками тривоги і осідає десь на краю розуму.

До кінця дня Лана більше не з'являється. Та напруга в офісі суттєво відчутна. В кінці робочого дня Веремій навіть нікуди не збирається. Роботи по горло, тож він залишається. А у мене геть немає бажання залишитись у своїй порожній квартирі одній, тому я теж залишаюся.

Замовляю доставку бургерів. Так — не здорова їжа, та добре буде, якщо він відірветься і виділить час хоч на такий перекус.

Забираю бургери у кур'єра і, коротко постукавши, заходжу в кабінет. Він відриває втомлений погляд  від документів. 

— Кохана, мені ще довго. Краще їдь додому, відпочинь.