Читати книгу - "Зелений дім"

— Віслючкú, — сказала Боніфація. — Цілий день проходять повз дім, і мені не набридає на них дивитися.

— А що, сестричко, в сельві немає клаповухих? — спитав Хосе. — Завжди думав, що чого вже, але тварин там не бракує.

— Однак віслючків нема, — відповіла Боніфація. — Може, один або два, але ніколи не буває стільки, як тут.

— Ідуть, — повідомив Мавпа, який стояв біля вікна. — Надягни туфлі, сестрице.

Боніфація почала швидко взуватися — ліва туфля не налазила, — от лихо, — підвелася, з острахом підійшла до дверей, — кляті каблуки, — відчинила, і до кімнати ввірвалося розпечене повітря й потоки світла. Хосефіно простягнув їй руку, Літума зачинив двері, в кімнаті знову потемнішало. Потім зняв мундир, — ледве дихаю, хлопці, — й кашкет, — дайте мені щось випити. А тоді впав на стілець і заплющив очі. Боніфація перейшла до сусідньої кімнати, Хосефіно простягнувся на маті поруч з Хосе, — від цієї чортової спеки здуріти можна. Крізь жалюзі пробивалися пасма світла, в якому кружляли пил і комахи, а на вулиці все здавалося мовчазним, безлюдним, немовби сонце своїм пекучим білим промінням розтопило хлопчаків і вуличних собак. Мавпа підступив від вікна й заспівав гімн. Проте друзі підтримали його лише після першої чарки.

— Ми розмовляли з сестрицею про П’юру, — сказав Мавпа. — Найбільше її здивували віслюки.

— І те, що тут стільки піску й так мало дерев, — додала Боніфація. — У нас усе зелене, а тут усе жовте, дуже жарко. Велика різниця.

— Різниця в тому, що П’юра — це місто з будинками, автомобілями та кінотеатрами, — пояснив, позіхаючи, Літума. — А Санта-Марія де Ньєва — це діра з голими чунчами, москітами й дощами, від яких усе гниє, починаючи з людей.

Зелені очі — два звірятка, сховалися під пасмами розпущеного волосся й почали обережно приглядатись. Боніфація намагалася втиснути в туфлю ліву ступню, однак нічого не виходило.

— Але в Санта-Марія де Ньєві є дві річки, які цілий рік повноводні, — за хвилину тихенько озвалася Боніфація. — А в П’юрі лише одна річка, яка влітку висихає.

Непереможні вибухнули сміхом, і Боніфація зашарілася. Літума, спітнілий, не розплющуючи очей, погойдувався на своєму стільці.

— Ти не призвичаєна до цивілізації, — зітхнув він урешті. — Почекай ще трішки, і побачиш різницю. Ти навіть слухати не захочеш про сельву й будеш соромитися свого походження.

А непереможні: правильно, Літумо. Боніфація насилу втисла ступню в туфлю, боляче здавивши собі п’яту.

— Ніколи не буду соромитися, — заперечила вона. — Ніхто не повинен соромитися свого рідного краю.

— Ми всі перуанці, — вигукнув Мавпа. — Чому не наливаєш нам горілки, сестричко?

Боніфація встала й дуже повільно почала ходити від одного до іншого, підносячи їм повні чарки; вона ледве відривала ноги від слизької підлоги, яку вологі очі-звірятка підозріло обстежували згори.

— Якби ти народилася в П’юрі, то не ходила б, як по яйцях, — засміявся Літума, розплющуючи очі. — Була б призвичаєна до взуття.

— Годі чіплятися до сестриці, — попросив Мавпа. — Не дратуйся, Літумо.

Золотаві крапельки горілки капали не в чарку Хосефіно, а на підлогу, губи й ніс Боніфації, так само як і руки, почали одночасно тремтіти, — але ж це не гріх, такою мене сотворив бог.

— Авжеж, не гріх, сестричко, — погодився Мавпа. — Мангачки теж не можуть звикнути до каблуків.

Боніфація поставила пляшку на підставку, сіла, очі-звірятка заспокоїлись, і раптом швидко, допомагаючи одна одній, її ноги звільнилися від туфель. Боніфація нахилилась і неквапом поставила їх під стілець. Літума перестав гойдатись, непереможні вже не співали, а войовничо розширені очі-звірятка виклично дивилися на чоловіків.

— Здається, вона мене ще не знає, не усвідомлює, з ким має справу, — процідив крізь зуби Літума до братів Леон і підвищив голос. — Ти вже не дикунка, а дружина сержанта Літуми. Взувай туфлі.

Боніфація не відповіла і, коли він підвівся, не ворухнулася, навіть не ухилилась від дзвінкого ляпаса. Літумине обличчя заливав піт, сержант був розлючений. Брати Леон підхопилися, стали між ними, — через таку дурницю, братику? — і, тримаючи Літуму, — ну годі, не дурій, — жартівливо сварили його, — бач, заграла мангачська кров, треба собою володіти. Сержантова гімнастерка, мокра від поту на спині й на грудях, лише на плечах і на шиї ще була світлою.

— Ти повинна навчитися, — сказав він, знову погойдуючись на стільці, цього разу вже швидше, в лад своїм словам. — В П’юрі не можна по-дикунському. Та й зрештою, хто тут господар у домі?

З-поміж пальців Боніфації очей-звіряток майже не було видно. Ти плачеш? Хосефіно налив собі горілки. Брати Леон сіли, — нема любові без биття, кажуть люди, а чулуканські жінки стверджують: чим більше чоловік мене б’є, тим дужче мене кохає. Може, в сельві жінки вважають інакше, та нехай вже сестриця пробачить сержантові, нехай відкриє обличчя, нехай зробить ласку, посміхнеться. Однак Боніфація й далі стояла, затуляючи обличчя руками. Літума, позіхаючи, підвівся.

— Піду, трохи посплю, — мовив він. — Лишайтеся, допийте цю пляшку, а потім підемо повештаємось. — Подивившись спідлоба на Боніфацію владним поглядом, Літума підвищив голос. — Якщо вдома немає тепла, то його шукають деінде.

Він знехотя підморгнув непереможним і пішов до іншої кімнати. Чути було, як він насвистував мотив тонади, потім зарипіли пружини. Непереможні мовчки пили — чарка, друга, а після третьої почулося глибоке, рівномірне хропіння. Очі-звірятка з’явилися знову, сухо виблискуючи з-під волосся.

— Ця нічна служба не на користь йому, — сказав Мавпа. — Не звертай на нього уваги, сестричко.

— Хіба так можна поводитись з жінками? — обурився Хосефіно, намагаючись зазирнути в очі Боніфації, однак вона дивилася на Мавпу. — Поліцейська шкура.

— А ти, звісно, вмієш з ними поводитись, авжеж? — пирхнув Хосе, кинувши погляд на двері: хропіння тривало.

— Звичайно. — Хосефіно, посміхаючись, підсувався до Боніфації. — Якби вона була моєю дружиною, я ніколи б не підняв на неї руки. Маю на увазі, що не бив би її, а лише б пестив.

Тепер перелякані очі-звірятка розглядали безбарвні стіни, балки, синіх мух, що дзижчали біля вікна, золотаві пилинки, які танцювали у смугах світла, прожилки на дерев’яній підлозі. Хосефіно нахилився, торкнувся головою її босих п’ят, вони відсунулись, а брати Леон: ти людина-хробак, — і Хосефіно: змій, що спокусив Єву.

— У Санта-Марія де Ньєві немає таких вулиць, як тут, — сказала Боніфація. — Вони там небруковані, й після дощів утворюється суцільне болото. Каблуки б угрузали, жінки не могли б і кроку ступити.

— Як він сказав, не ходила б, мов по яйцях, що за грубощі! — вигукнув Хосефіно. — Та й брехня це. Адже вона ходить так гарно, що багато жінок могли б їй позаздрити.

Брати Леон по черзі зиркали на двері. Боніфація знову почала тремтіти, — дякую за добрі слова, але я знаю,