Читати книгу - "Віднайдений час, Марсель Пруст"

у своїй пам’яті сьогоднішнього елегантного Блока від давнього не-хлюйного і Сванна з цукерні Коломбена від Сванна останніх днів, гостя Букінгемського палацу. Але ці приятелі були в житті якоюсь мірою Сванновими сусідами; їхнє життя розгорталося по достатньо близьких лініях, щоб вони могли наповнювати ним пам’ять; зате в інших людей, віддаленіших від Сванна, віддалених від нього на більшу відстань не у світському, а в інтимному плані, на відстань, яка робить стосунки не-певнішими, а зустрічі рідшими, нечисленні спогади перетворювали їхні уявлення на якийсь туман. Тож ці своєрідні чужинці, через тридцять років, уже не пам’ятають жодних певних фактів, які могли б наділити якимсь минулим істоту, яка у нас перед очима, або появити її іншою. В останні роки Сваннового життя я чув, як люди, і то люди світські, казали, коли хтось про нього згадував, ніби це було відомим його званням: «Ви маєте на увазі Сванна з Коломбена?» А вже тепер я чув, як люди, які, все ж, мали б щось знати, говорили про Блока: «Блок-Ґермант? Друзяка Ґермантів?»

Ці помилки, розколюючи чиєсь життя і відмежовуючи його від сьогодення, роблять із людини, про яку ми говоримо, іншу людину, витвір дня попереднього, роблять із неї того, хто становить лише конденсат своїх поточних навичок (тим-часом як він носить у собі неперервність свого життя, яка пов’язує його з минулим), ці помилки теж залежать від Часу, але вони вже не соціальне явище, а явище пам’яти. Тої ж таки хвилини я зіткнувся з прикладом забуття, що змінює людську подобу, щоправда, забуття доволі відмінного, але тим дивовижнішого. Один юнак, сестринець дукині Германської, маркіз де Вільмандуа, колись поводився зі мною не інакше, як по-хамському, і я, аби віддати віть за віть, пройнявся до нього такою неприхованою зневагою, що ми, без оголошення війни, стали ворогами. Поки я, на цьому ранку в салоні принцеси Германської, роздумував про Час, він попросив рекомендувати його мені, пославшись на те, що я, здається, знайомий із його батьками і що він читав мої статті й був би радий нав’язати або поновити знайомство. Щоправда, як і багато кому, вік обламав йому роги і він уже не па-ношився, а з другого боку, в його колі про мене згадували як про автора статейок, як на мене, доволі, зрештою, недолугих. Але то були тільки побічні причини його добросердя і привітности. Головна причина, або принаймні така, що дозволила вступити у гру іншим резонам, полягала в тім, що, маючи гіршу пам’ять за мою, або не дуже зважаючи на мою відсіч своїм наскокам, бо я був для нього кимось меншим, ніж він мав бути для мене, він геть-то забув про наше ворогування. Моє ім’я нагадало йому, що він, мабуть, чи не бачив мене або когось із моїх близьких у котроїсь зі своїх тіток. Не знаючи, що, власне, почати — відрекомендуватися мені чи просто освіжити мою пам’ять, він мерщій нагадав про свою тітку, бо не сумнівався, що ми зустрічались у неї, пам’ятаючи, що там часто говорили не про наші чвари, а про мене. Нерідко ім’я — це єдине, що нам по комусь зостається, навіть якщо він ще не помер, а живе. І наші уявлення про цю особу такі каламутні або такі дивацькі, так мало відповідають її уявленням про нас, аж ми забуваємо, що ми трохи не зійшлися з кимось у двобої, але пам’ятаємо, що малим там-той носив на Єлисейських Полях химерні жовті гамаші, хоча він, навпаки, попри всі наші запевнення, не пам’ятає, щоб ми з ним там гралися.

Увійшов Блок, шкандибаючи, мов гієна. Мені подумало-ся: «Він буває у салонах, куди не втулився б двадцять років тому». Але він на двадцять років також і старший. І ближчий до смерті. І що це йому помогло? Зблизька, в ясності обличчя, де здалеку та ще й у тьмяному освіті я бачив тільки веселу молодість (чи то вона ще лишала, чи я її оживив у пам’яті), прозирала майже відразлива, заклопотана твар старого гримованого Шейлока, який, чекаючи за лаштунками виходу на сцену, вже бурмоче собі під носа перший вірш. Ще десять років, і в ці салони, які запопали його на власну голову через свій маразм, він придибає на милицях, пошившись у «метри» і гадаючи, що добиратися до Ла Тремуя для нього вже завелика морока. І що це йому поможе?

Зі змін, які зайшли в товаристві, я міг вилущити тим більше важливих істин, здатних ізцементувати частину мого твору, що вони аж ніяк не були, як мені спершу здалося, характерні лише для нашої доби. Під ту пору, коли я, новачок, і то новачок іще більший, ніж сьогоднішній Блок, влився у середовище Ґермантів, я міг бачити там, як гідну частину цього середовища, зовсім відмінний від нього елемент, допущений віднедавна, який здавався зовсім новим для тих, хто бував там ще раніше (я, зрештою, не відрізняв їх від цих давніших завсідників), і кого тодішні княжата мали у Передмісті за «своїх» як світ світом, хоча їхні батьки або діди теж були тут колись парвеню. Отож не тільки високі прикмети людей великого світу робили це товариство таким блискучим, а й те, що воно більш-менш повно асимілювало тих, що через півсторіччя уподібнювалися до нього, стаючи великосвітніми людьми. Навіть у далекій бувальщині, куди я відсилаю ім’я Ґермантів, аби показати всю його велич, — і, зрештою, небез-причинно, оскільки за Людовіка XIV Ґерманти, майже королівського коліна, посідали вищий, ніж нині, щабель, — заходило те саме явище, яке я спостерігав оце нині. Хіба сучасники не бачили, як вони тоді породичалися з Кольбера-ми, які сьогодні, щоправда, здаються нам знакомитою шляхтою, оскільки панна Кольбер становить блискучу партію для такого собі Ларошфуко? Але Ґерманти породичалися з ними не через те, що Кольбери, звичайні тоді міщани, пошились у шляхту. Якщо ім’я д’Осонвіль згасне з теперішнім представником цього роду, може, він посмертно перебере на себе славу, що йде від пані де Сталь, хоча перед Революцією пан д’Осонвіль, один із найбільших магнатів королівства, приндився перед паном де Бройлем, що не знає батька пані де Сталь і що не може ввести його до товариства, так само, зрештою, як і пан де Бройль, — обидва й гадки не мали, що одного дня їхні сини пошлюблять: один дочку, а другий онуку авторки «Корінни». Зі слів дукині Ґермантської виходило, що я міг би в цьому світі посісти становище елегантної, хоч і не титулованої людини, з давніх-давен належної