Читати книгу - "Коли кулі співали, Роман Миколайович Коваль"

Відмикають всі камери: «Виходь, хто хоче, — тюрпод підпалюєм!»

Підпалили сінники з тапчанами у своїх камерах. Почали підлога й вікна горіти. В тюрподі дим — дихнути не можна. Мабуть, думали, що у диму і замішанні вдасться декому прорватися до міста. Тим часом приїхали на авто пожежники і загасили вогонь.

Бій продовжувався. Ті, що мали рушниці, стріляли; хто не мав — посідали в коридорі й розмовляли собі, наче не їх смерть дожидала.

Майже чотири години серед Києва точився бій…»[560]

Коли безвихідь стало очевидною, отамани стали прощатися

— Загородній! — звернувся до товариша Чорнота. — У тебе револьвер?.. Ставай проти мене, я собі теж у револьвері залишив.

«Поцілувавшись, стали посеред коридору парами, один проти одного. Похмурий проти Загороднього, біля них — інші отамани Холодного Яру, за ними козаки-холодноярці та інші повстанці. Кожний тримав однією рукою свою рушницю, іншою — направляв цівку товаришевої рушниці собі в серце.

— Ну, готово? — радів чогось похмурий. — Увага! Живе Україна! Один! Два! Три!

Шістнадцять тіл впало на підлогу».[561]

Загалом під час повстання у Лук’янівській в’язниці загинуло 38 чоловік. Згадаємо їхні імена: Добелас-Панок Едуард Юрійович, Пичкулич Петро Петрович, Жуковський Семен Іванович, Пашков Павло Іванович, Заєць Іван Никифорович, Гуменюк Йосип Павлович, Ранцев Григорій Маркович, Левицький Іван Іванович, Захаров Сергій Сергійович, Левицький Федір Іванович, Татищев Сергій Павлович, Мельник Іван Васильович, Данилевич Семен Захарович, Листопад Ілля Трохимович, Красниченко Григорій Харитонович, Ножин Михайло Андрійович, Петренко Дмитро Йосипович, Пєвнєв (Півнів?) Григорій Харитонович, Якубовський Михайлович Іванович, Петриківський Микола Адамович, Погуляшенко Петро Ілліч, Калитюк-Гейша Григорій Костянтинович, Загородній Ларіон Захарович, Голик-Залізняк Мефодій Фокович, Компанієць Тимофій Архипович, Добровольський Олексій Трохимович, Здобудь-Воля Костянтин Якович, Цап Василь Дмитрович, Опока Микола Іванович, Турок Михайло Степанович, Гайовий-Грисюк Іван, Дроботковський Юрій Володимирович, Ляшенко Іван Якович, Черкас Корній Тимофійович, Куниця Михайло Антонович, Гупало Денис Мусійович, Олійник Григорій, Куценко…[562]

Невимовні страждання лицарів України на цьому не завершились: Батьківщина, за яку вони поклали свої буйні голови, вперто не визнає своїх героїчних синів. Переконливим свідченням цього є «Висновок в архівній кримінальній справі № 1136» начальника відділу прокуратури Київської області І. Ф. Ленчевського від 22 вересня 1994 року. Ленчевський дійшов висновку, що українські повстанці «злочинно діяли проти Робітничо-Селянської Держави в інтересах поновлення влади буржуазії на Україні», а «кваліфікація злочинних діянь… дана вірно, засудження їх являється обґрунтованим». Відтак Ленчевський постановив, що борці за волю України реабілітації не підлягають.

Великорозумний висновок старшого радника юстиції Ленчевського затвердив 4 жовтня 1994 р. заступник прокурора Київської області, державний радник юстиції 2-го класу В. С. Калюжний. Ось така — мізерна! — ціна «самостійній, суверенній і ні від кого не залежній» Українській державі! Держава устами яничарів ленчевських та калюжних говорить: «Не відстоюйте мене. Не захищайте. Бо це бандитизм».

Виходить, що захисники Вітчизни таки «не воїни», а «разбойники, воры. Пятно в нашей истории»? Ні! — відповідає Тарас Шевченко. «Брешеш, людоморе! За святую правду-волю розбойник не стане».

І все ж, доки душі українських отаманів перебуватимуть під арештом?..

Місце поховання холодноярців досі не виявлено. Та ніхто його і не шукає. Ніби і не за Україну віддали свої молоді життя Ларіон Загородній та його товариші…

Тимофій Архипович Компанієць народився 10 червня (липня?) 1897 року в хліборобській родині у с. Єлисаветградка Єлисаветградської волості Єлисаветградського повіту Херсонської губернії. Напевно, саме тут закінчив однокласну земську школу.

Фотографія Тимофія не збереглася, але знаємо, що він був високого зросту блондин. До війська його взяли 1915 року. Служив у 34-й артилерійській бригаді. Дослужився, як тоді казали, до «фервекера» (фельдфебеля). Воював на Румунському фронті до 1918 року, а тоді, демобілізувавшись, помандрував додому. Але через розбурхану війною і революцією Україну не так легко було добратися рідної оселі.[563]

На Поділлі Тиміш потрапив у загін Якова Шепеля. Повоювавши трохи на Літинщині, попрошкував далі на схід. І таки дістався рідного порога. Але совєтська влада була і тут. Тож довелося знову братися за зброю.

Воював у Чорноліському полку Пилипа Хмари, побував у загонах Дениса Гупала і Ларіона Загороднього. Взяв участь у Знам’янському повстанні, яке почалося 1 вересня 1920 року. 21 вересня повернувся додому провідати рідних та одягнутися. Потім подався до Хмари. У Чорноліському полку пробув місяць. Тут йому не сподобалося, і він перейшов до Кібця-Бондаренка, який формував загін у районі Хирівки і Веселого Кута. Спочатку їх було 35 чоловік, але після успішного нальоту на ескадрон 15-го кавалерійського полку, що стояв у селі Знам’янка, партизанський загін збільшився, зокрема і за рахунок червоноармійців, які приєдналися до Кібця. Того дня козаки захопили 75 коней і 85 сідел. Наступного дня Кібець уже мав під своєю командою 120 вершників. З такою силою спокійно заїхав у Красноліску та забрав 150 пудів «продразвйорстки».[564]

Побував Тиміш і в 1-й Олександрійській дивізії Костя Блакитного (в полку Штиля, в команді розвідників). Разом зі степовиками біля Користівки зупинив три ешелони, на одному з яких знайшли автомобілі, мотоциклетки й велосипеди, на другому — сіль і нафта, третій виявився пасажирським. Брав він участь і у нальоті на П’ятихатку, а біля с. Петрове зійшовся у січі з червоними. Тоді вдалося відбити дві гірські гармати (одна з них мортира) і 400 снарядів. Червоні відступили на Кривий Ріг.

Біля Компаніївки Єлисаветградського повіту