Читати книгу - "Калейдоскоп часу"

Емілії ми сказали, що це з нами так вітаються. Тому вона обдаровувала торгашів царственою усмішкою. «Бач – а старенька все всміхається… Вона ж юродива, блаженна істота, а вони над нею ще й глумляться, що за діти пішли такі?! Скотиняки нечуйні!» Коли один дідусь, який оглянув нас, як ворогів народу, зупиняючись на обличчі кожного, щоб краще запам’ятати, почав всовувати Емілії вовняні гуцульські шкарпетки, ми швидко ретирувалися, хоча їй хотілося ще роздивитися картини.

«Гаель, а у твоєї мами є черевики? Або навіть чоботи? Бо в Оперному в нас можуть бути проблеми». – «Черевики в неї є. І чоботи також. Але вона терпіти не може їх носити. У сланцях їй не спекотно й зручно. Я не знаю, як примусити її нормально взутися». – «А ми їй скажемо, що в Оперному за таке заарештовують. Не думаю, що вона хоче дізнатися не тільки наші весільні звичаї, а ще й в’язничні», – запропонував злий Милиця. Він отримав від одного ветерана кийком по голові.

«Добрий вечір», – пролунав стриманий жіночий голос. Я в хаті була одна, усі кудись розбіглися. «Добрий вечір», – чемно привіталася. «Ви можете мене виправити, але я так думаю, що розмовляю з Олександрою Володимирівною?» – «Так, Віолетто Йоганнівно, ви, безперечно, праві. Це дійсно я». – «Я дуже, дуже рада вас чути, Олександро. Шкода, що ми так рідко бачимося, знаєте, яке галасливе це життя, нічого не встигаєш, якщо відволікатися на казна-що. Я маю на увазі, що нічого не встигаєш путнього. А встигати треба, бо життя коротке. Знаєте, люба моя, це таке полегшення – дізнатися, що в родині твого малопутнього колишнього чоловіка з’явилося щось наближене до нормального, ви собі не уявляєте навіть». Я вирішила проковтнути це, хай думає, що в мене зубожіла уява. «А телефоную я от чого. Ми сьогодні маємо йти до Оперного, чи я маю рацію?» – «Так. Цілковито. Будемо насолоджуватися балетом, правда, я не знаю, яким саме». – «Чекайте, Сашо, – голос її був незадоволеним. – Яким балетом? Я думала, що ми йдемо слухати оперу. Ні, й мови бути не може ні про який балет, що ви!» «А яка різниця?» – не стрималася я. «Як вам сказати? Річ у тому, що від балету мене закачує. Так само, як від їзди в поганому автомобілі поганими шляхами, розумієте? І Максові це чудово відомо. І Євген про це ще не міг забути. Вони це навмисне? Щоб я не знайомилася з матір’ю його майбутньої дружини? Але який у цьому сенс? Хлоп’яцтво якесь!» Я мовчала. Що я їй мусила відповідати? Що такий уже розклад в Оперному? «Олександро, я розумію, що ви почуваєтеся незручно, але це зовсім не ваша провина. Я б могла звернутися до вас із проханням про послугу?» – «Звісно». – «Добре. Ви перекажіть цим двом, що ввечері я нікуди не піду, це ж треба таке вигадати! Балет! І побачимося тоді на розписі. Сподіваюся, що туди мене пустять?»

«Віолетти не буде». – «Чого?» – «Що сталося?» – «Оу…» – «Вона сказала, що її закачує від балету». – «Що?» – «У моєї матері від балету починається морська хвороба». – «О, розумію. Може, купимо їй пігулки? Я завжди приймаю пігулки, коли мандрую водою». – «Вона заперечує пігулки». – «Яке має значення, заперечує вона пігулки чи ні? Значення має лише те, що вони можуть допомогти». – «Гаель, скажи мамці, що треба вдягти панчохи та взути черевики». – «Арештовують за сланці? О, мені подруги казали, що у вашій країні багато чого залишилося від тоталітарного режиму, але я не думала, що це правда… За сланці, це ж треба…»

Макс прокинувся о п’ятій. Я теж не спала, дивилася новини. «Привіт». – «Привіт нареченому! Хвилюєшся?» – «Трохи є. Сьогодні буде стільки народу… Наїхали ці британці, жах. Швидше б усе минулося». – «І не помітиш». – «Слухай, а як почуваєшся, коли стоїш, а всі тебе вітають і вітають, вітають і вітають?» – «Вітовський! Тобі власне прізвище говорить – вітання ти переживеш! Відверто кажучи, я почувалася жахливо. Уяви, почуваєшся картонною фігурою, на зразок фігур акторів та політиків, які ставлять фотографи на центральних площах міст, люди підходять до них і фотографуються. Підходять та фотографуються, а в тебе вже от-от порветься рот від усмішок». – «Фух…» – «От тобі й фух. Добре, що гості не дозволяють собі виштовхувати наречену та нареченого з весільного одягу і не фотографуються в ньому». – «Це правда. Слухай, усе ж буде добре, так?» – «Знаєш що, Максічеллі, якщо ти стосовно свого шлюбу хвилюєшся тільки за процедуру його проходження, а не за сам шлюб – у тебе все просто супер!»

Які ж вони були гарні! Макс та Гаель. Я ще раз повторила: «Макс та Гаель» – поєднання імен наче створено для роману або стрічки. Ми з Вітовським теж непогано виглядали, хоча він постійно смикався сам або смикав Віолетту, її чоловіка та мене. «Якщо ти не припиниш смикатися, Вітовський, Віолетта поставить тобі діагноз «параноїдальний невроз». І буде вимагати, щоб ти лікувався», – промовила я до нього. Він ледь не підстрибнув: «Га? Що ти кажеш?» Віолетта Вайґель-Вітовська мала чудовий вигляд у сукні фіалкових відтінків. Макса та Гаель вона називала «голуб’ятами», а Гаель кілька разів назвала «любонька». Вона наблизилася й наче поцілувала мене у вилицю. Насправді вона вдала, що поцілувала, за що я була їй вдячна. «Олександро, як ви вважаєте, усе це надовго? У мене виступ на радіо. Боже, яке крижане шампанське, ще сипітиму! Наче навмисно!»

Мати Гаель вдягнула золоту сукню. Узагалі золота сукня була мрією кожної дівчинки з мого двору. Ми марили золотими сукнями, постійно уявляли себе в них, хоча мало хто з нас мав чітке уявлення, як ця сукня має виглядати, одне ми знали точно: це краса нелюдська! Якби я тоді знала, що омріяна нами золота сукня може мати такий вигляд, я прикусила б свого язика. Моя фея з великим запізненням вирішила продемонструвати мені золоту сукню у всій її красі. Я сиділа поруч з Емілією, могла помацати тканину, могла навіть обережно підчепити краєчок сукні, підтягти до