Читати книгу - "Велике плавання"

— Відчай засліплює тебе, — сказав адмірал з невластивою йому лагідністю. — Поглянь на цей папір, і ти зрозумієш, чому я з такою спокійною певністю покидаю ці береги.

— Це нотаріальне посвідчення, — сказав я. Злість ятрила мене, і я не міг притримати свого язика. — Можливо, ви вирішили придбати у повне володіння ці родючі землі? — спитав я, показуючи у напрямку похмурих і пустельних обмілин.

У каюту увійшов командир «Ніньї» і отримав від адмірала розпорядження спрямувати корабель у відкрите море.

— Що ж, прочитав ти вже цей документ? — спитав ще раз адмірал.

Очі мої були повні сліз, букви тремтіли і розпливались.

Взявши з моїх рук папір і піднявши його над головою, адмірал промовив урочисто:

— Прочитай його уважно, Франческо Руппі. Цей документ свідчить, що весь без винятку екіпаж нашої флотилії, усі вісімдесят чоловік — командири, офіцери і матроси — під присягою у нотаріуса стверджують, що після довгих випробувань і тривог ми добрались нарешті до берегів Катаю, що називається у цій місцевості Кубою, і що, якби забажали, ми могли б повернутися в Іспанію суходолом… Як бачиш, — додав адмірал квапливо, — тут вказано, що кожний, хто спробує відмовитись од своїх нотаріально засвідчених слів, якщо він офіцер, заплатить штраф в десять тисяч мараведі, а якщо матрос — отримає сто ударів канчуком, а потім у нього вирвуть язика… Цей документ я надішлю в Іспанію, — вів далі адмірал. — І нехай тепер перед престолом їхніх величностей наклепники спробують звинуватити мене у брехні.

Я мовчав. Я ніколи ще не чув про такі нотаріальні документи. Мені хотілось заперечити проти ударів канчуком і виривання язиків, але страшна втома скувала все моє тіло.

Але ж не силоміць, зрештою, примусив адмірал вісімдесят чоловік підписати цей документ; і при цьому був присутній королівський нотаріус, який більше від мене знає закони.

Несподівано я уявив собі моїх добрих товаришів, які могли од незнання підписати такий папір, і турбота про них мимоволі закралась у моє серце.

— Чи знали ті люди, що вони підписували, — спитав я, — і чи потрібно, було для засвідченя такого очевидного факту вдаватися до таких крайніх заходів?

— Ти міркуєш зовсім як адвокат, — сказав адмірал, задоволено дивлячись на мене. — Чи давно ти був ще зовсім малюком, а зараз перетворився на дорослого мужчину, і все це на моїх очах! Але не турбуйся, цей документ був тричі оголошений перед тим, як вони його підписали. Усі ці люди наше прибуття до берегів Катаю вважають за очевидний факт, але мені необхідно, щоб це було чорним по білому написано на папері. Я навмисне вказав міру покарання за відмову від своїх слів, — додав він, — бо після базікання цих дурних індіанців деякі матроси почали говорити інше.

— Яких індіанців? — спитав я, поволі вивільняючись із потьмарення, яке мене охопило. — Я нічого не знаю про них…

— Індіанців, посланців твого друга Орніччо, — сказав адмірал, зніяковіло усміхаючись. — Хіба тобі не розповідали про них?

— Орніччо! — вигукнув я. — Ви знаєте щось про Орніччо? Розкажіть-бо мені швидше про нього!

— Після того, як ти зійшов на берег, — сказав адмірал, — мені дуже важко стало боротися з бажанням команди повернутися на Еспаньйолу. Їх не спокушала можливість висадитися у володіннях Великого хана. Ти зміркуй лишень: ми могли б повернутися в Європу суходолом через володіння Великого хана і диких русів…

— Далі, пане! — сказав я нетерпляче. — Ви хотіли мені, розповісти про Орніччо.

(Який добродушний і лагідний сьогодні адмірал, його немов підмінили. Іншого разу він зарозуміло обірвав би мене, а зараз вислуховує усі мої зауваження).

— Я доберусь до Орніччо, — каже він терпляче. — Ти вирушив дев'ятого червня, а дванадцятого екіпаж почав ремствувати, і я був змушений послухатись їхніх благань. Ці люди такі виснажені лихоманкою і важкою працею в колонії, що я не знайшов у собі сили наполягати на своєму.

«А, ви вже поблажливо ставитесь до таких визнань!» — подумав я, дивлячись йому просто у вічі.

— Того ж дня, дванадцятого червня, на березі появилось кілька індіанців, які подавали нам знаки. Ми спустили човна і взяли їх на борт. Виявилось, що це посланці Орніччо. Їх було троє, з них одна жінка. Вони чудово розмовляли кастільською говіркою, і я не потребував перекладача.

— Це ті, про яких нам розповідали індіанці! — вигукнув я. — Але де ж дівся Орніччо?

— Вони сповістили мені, що колонії Ізабелли і форту святого Фоми загрожує повстання індіанців, доведених до відчаю поганим ставленням до них. Це було також однією з причин, що примусило мене повернутися…

— А Орніччо, що вони сказали про Орніччо?! — закричав я. — Що з ним? Де він? Чи повернеться він до нас? — засипав я адмірала питаннями.

— Здається, він дуже хворий… — сказав він збентежено. — Я нічого тобі не можу про це сказати… Я вигнав цих людей.

— Як?! — закричав я, схоплюючись на ноги і не вірячи своїм вухам. — Як ви сказали?

— Ці дурні індіанці насмілились твердити, що Куба — острів, — збентежено сказав адмірал. — Я не хотів, щоб вони збивали з пантелику мій екіпаж божевільною балаканиною, і негайно звелів зсадити усіх трьох на берег.

— Я вирушаю слідом за ними! — сказав я, вибігаючи з каюти.

Матроси схвильовано прислухались до голосної розмови, що долітала з адміралової каюти, й одразу обступили мене.

— Куди ти вирушиш? — сказав Хуан Роса, вказуючи на воду, що відокремлювала нас од берега. — Ми пливемо вже у відкритому морі.

Я впав на палубу і рвав на собі одяг, а ці люди, співчутливо оточивши мене, пропонували воду і сухарі, яких їм самим бракувало, і втішали мене як могли.

— Хто знає, — казав Хуан Роса, —