Читати книгу - "Айхо, або Подорож до початку"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Я здивовано заморгав, не знаючи що казати.
— Мовчиш? — криво усміхнувся Майстер. — Говори вже, чого насправді прибув до Шанталії?
— Насправді?.. — ще більше здивувався, — Я ж говорив, що дід…
— От тільки не починай про діда, — різко перебив Каро. — Я дуже добре знаю Радо. Ми справді друзі. А от хто ти? І чого видаєш себе за внука? Ось про що хочу дізнатися!
Я не повірив вухам.
— Та що ви таке кажете? Я — Айхо!
— Цить! — і голос старого гримнув, наче грім, миттю змусивши стулити рота. — Що вам знадобилося тут, в Шанталії?
Я відчував, як незрозумілий страх і безсилля підіймаються зсередини, шлунок наче перевернувся.
— Мій дід загинув, і я…
— То ви думали, це вас врятує?! — знову гримнув Каро.
— Нас? — ще більше не розуміючи повторив я.
— Ви сподівались, що, позбувшись Радо, зможете підіслати у школу шпигуна? Та ви себе видали із тельбухами! — Каро зиркнув колючими очима, що з-під кошлатих брів стирчали, як два ножі. — Спочатку цей дивний лист, адресований нібито Айхо. Але в молоденькому прихвосню, що доправив листа, я одразу розпізнав жерця. О, їхню виправку і ходу я не переплутаю ні з чим! А Даклара? Не повірю, що випадково зустріли на вулиці! Чого ти на нього так зиркав? Га? А тепер ще й Айхо об’явився. Та ми знаємо, що Айхо загинув! — і старий спересердя гримнув кулаком по столі.
Здавалося, що це дурний сон. Я от-от прокинуся — і привітний світ Шанталії знову усміхатиметься. Але я не прокидався. Старий метав очима грім і блискавки, нависав темною хмарою і гуркотів: «Шпигун! Що хочеш розвідати? Що тут потрібно? Що, що, що, що?!» В голові паморочилось від потоку незрозумілих запитань. А останні слова старого гуділи дзвоном: «Знаємо — Айхо загинув!..»
Раптом двері за спиною Каро відчинилися. Заскрипіли зловісно і грюкнулись об стіну… Вогонь свічки сполохано затріпотів. У кімнату, наче привид, увійшов темний силует, закутаний в плащ. Обличчя приховував капюшон, завбачливо натягнутий на самісінькі очі. Примара підняла опущену голову:
— Айхо?! — капюшон сповз, відкриваючи обличчя.
Перед очима попливло. Стіни закружляли в божевільному танку. Холодний піт стікав по чолу.
Я схвильовано ойкнув і кинувся в обійми «привиду»:
— Діду!!!
Розділ 53— Схоже, я трохи переборщив, — усміхнувся Каро.
Всі троє всілися біля розпаленого каміна, що кидав тепле, добре світло в напівтемну кімнату. Веселі відблиски тіней витанцьовували на білих стінах, оспівуючи радість довгоочікуваної зустрічі.
Я не відходив від діда. Не міг натішитися.
А дід змінився… ось і нові зморшки посікли смугляву обвітрену шкіру. Погляд ще більш задумливий. Сірі вицвілі очі бачили те, чого не бачив ніхто. Дід ласкаво усміхався і гладив, як колись, по голові, перебираючи неслухняне волосся. Ставало спокійно, безтурботно, затишно, як у дитинстві.
— Пробач, малий, що добряче налякав, — продовжував Каро. — Ми вже давно поховали тебе.
Я глянув на діда.
— Корабель, на якому ти відплив з піратами, не повернувся і до Сакарії так і не доплив. Я загубив твій слід біля підніжжя Вершини Тиші. А звідти не повертаються…
— Та я ж повернувся.
І дід, і Каро здивовано і якось сумно перезирнулись:
— Отже, ти був там? — майже налякано запитав Радо.
— Був. Діду, ти вважав мене загиблим, а я похоронив тебе.
— Мені просто пощастило, Айхо, — перебив дідусь. — Краще розкажи, як дістався Шанталії? — повіяло прохолодою в рідному голосі.
Я насторожився. Якось коротко, не вдаючись у деталі, розповів, як з Вершини Тиші потрапив на Великий Шлях, потім — в Сакарію, а там по морю до Шанталії.
— А далі ви і самі все знаєте, — завершив я, чомусь змовчавши про всі дивацтва, які відбулися за весь цей час.
Моя розповідь виглядала звичайнісінькою. А я ж мав стільки розповісти, стільки задати запитань. Що зі мною?
Камін догорав. Обличчя діда спохмурніло. Темні тіні виповзали з закутків. Згасла свіча. Рідні дідові очі дивилися все більше підозріло. Каро і зовсім насупився. Я не витерпів:
— Ви мене в чомусь підозрюєте? — аж підскочив я на стільці.
— Так… — швидко мовив дід.
Відповідь виявилась не просто несподіваною, а й принизливою. Серце стиснулося. Я відчув себе малою дитиною, яку незаслужено вирішили покарати. Але, приховавши істинні почуття, суворо запитав:
— В чому? Я маю знати.
Каро вхопив за руку Радо, який все ж рішуче піднявся. Майстер ніби від чогось хотів застерегти друга, але той не слухався.
— Ні, Каро, сьогодні я маю про все дізнатись. Якою б гіркою не була правда. Це — мій внук.
Ніби холодними пальцями провели по спині. На душі стало гидко. Про яку правду говорить Радо?
З-за пазухи дід дістав конверт. І я згадав, як Майстер Каро обмовився про листа, якого нібито мені прислав хтось із жерців.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Айхо, або Подорож до початку», після закриття браузера.