Читати книгу - "Перший спалах"

— Ну-у-у...

— Добре-добре, роби, як знаєш. А я тим часом покурю на сходах.

Вона рвучко розвернулась і швидкою ходою пішла по бруківці до церкви. Андрій подумки подякував їй за це і вирішив прогулятись поміж могилами.

Він ніколи любив ранок. Особливо такий холодний і пронизливий, як цей. Вранці закінчувалось життя, сповзали всі маски, згасали ілюзії — і починалась реальність. Ранок нагадував сюжет одного фільму — про чоловіка, що якось прокинувся і зрозумів: те, чим він жив досі, насправді лише сон, ілюзія, марення. Як же його звали? Лео? Чи, може, Нео? А втім, байдуже. Треба йти в церкву.

Але йому не хочеться в церкву. Йому зараз взагалі нічого не хочеться. Єдина думка — вийти за ворота, сісти в перший-ліпший автобус і поїхати додому, до теплого ліжка й гарячого чаю. Чого він узагалі сюди приперся? А головне — з ким? З дівчиськом, яке так нахабно увірвалося в життя кілька місяців тому, хоча він його не запрошував, і яке вперто не хотіло посуватися? З дівчиськом, чиє товариство починає обтяжувати? Та хто вона взагалі така, щоб щось за нього вирішувати? Чергова знайома, з якою він кілька разів сходив на пиво, раз чи двічі потриндів по душах і якось переночував у одному ліжку?

Кіра. Чортова Кіра. Чого їй від нього треба? Втріскалася, може? З цими дівчатами іноді таке буває. Вроді би й тусиш собі з нею, ніби з найкращим другом, по всіх підворітнях, балконах і під’їздах, робиш всіляку хріновину і випиваєш все, що горить, як тут — бац! — і на тобі, маєш! Кохання-страждання, сльози-шмарклі та інша дурня.

Ще й цей божевільний... Як його? Вано. Екзорцист довбаний. Цікаво, як виглядала б реклама його послуг? «Вижени демона — врятуй душу»? Чи, може, щось у стилі баби Варі з оголошень на зупинці? «Позбавляю від бісів. Недорого. Контактний телефон: 6-66-666. Дзвонити після 6.»

Андрій продовжував бродити поміж склепами, торкався потьмянілих від часу статуй, здирав мох із табличок і постійно хукав на пальці, щоб зігрітися. Черевики промокли, з волосся стікала вода, дощові краплини тремтіли навіть на віях, та він продовжував вивчати могили. Старі склепи притягували до себе, немов магніт. Іноді здавалося, що він чує тихенькі голоси всередині. Наче мерці перешіптуються. Або діти ховаються між хрестами. Але хто пустить дітей гуляти на кладовище? Та ще й в таку поґоду?

На табличках були імена. Зазвичай польські або румунські, рідше — німецькі. Іноді він знаходив сентенції латиною або якісь виписки із псалмів. Одного разу трапився текст на івриті. Таблички були старі й порослі мохом: коли до них торкатись, то здається, що поринаєш в давно забутий сон. Ось там минуло піввіку, а там — вже й ціле століття. А там, диви, така руїна попадеться, яку не те що помацати, а навіть нігтем зачепити страшно, бо ще не дай бог обвалиться, і тоді вже точно проблем не обберешся, бо цвинтарний сторож і так має на тебе зуб.

Від статуй віяло смутком і ще чимось невловимим, але водночас легким і прекрасним. Він бачив струнку фігурку дівчини, до ніг якої хтось поклав білу троянду, і погруддя бридкого горбаня, в залисинах і бородавках. Іноді траплялися сфінкси і крилаті потвори, назву яких він або ніколи не знав, або колись десь чув, та вже забув. Похмурі слизькі рибини стерегли могили своїх господарів, кам’яні змії обплітали холодне вмістилище чийогось столітнього смутку. У голові проносились сонми образів і безликі силуети померлих, яких він силкувався уявити, та так чомусь і не зміг.

Андрієві здавалось, що він бачить цілі покоління мертвих, ці давно загублені в плині часу похорони і сльози на захованих під вуаллю блідих щоках. Він бачив тонкі, ніжні руки, прикриті мереживною тканиною тонких рукавичок. Бачив важкі шурхотливі сукні, що підозріло випинались на животах чи грудях. Бачив гарні білі шиї з невибагливими, скромними прикрасами, як, наприклад, срібний медальйон у формі ключа, голівку якого обплітала мініатюрна змійка, що кусала себе за хвіст.

Порожні силуети виринали, немов з туману, видихали в обличчя хмарку випарів минулого і мовчки текли кудись на захід, між темні могили й погаслі ліхтарі. Від них віяло холодом і байдужістю, фальшивими сльозами і вітром забутих днів. Цілі покоління родин знайшли притулок на цьому вологому, сирому цвинтарі, цілі сім’ї упокоїлись в його рихлих, грузьких глибинах. Чорні склепіння сховали в собі всі загублені мрії, всі бажання і надії, яким так і не судилося здійснитись. Вони дивились на нього із таємних могил, витріщивши порожні очниці й розчепіривши безплотні пальці. Вони озивалися до нього шелестом вітру, кликали на ім’я, пошепки запитували, чи подобається йому їхній новий дім. Може, й ще щось говорили, та він не чув, бо надто вже голосно каркало вороння, та й вітер пронизливо завивав між деревами. Андрієві здавалося, що він пробув тут цілу вічність, що він завжди був тут, поруч із мертвими. Відчуття реальності покинуло хлопця. Час, здавалося, застиг на місці, заснув міцним сном, наче втомлений з дороги мандрівник. Тут ніхто нікуди не поспішав, ніхто нічого не чекав, ніхто ні на що не сподівався. Всі, хто прагнув возз’єднатися, давно прийшли сюди і обійняли кохані тіла мертвим, гнилим корінням. Всі, хто шукав, але так і не знайшов, давним-давно повернулися, щоб нарешті відпочити після довгих виснажливих років блукань. Всі вони прийшли сюди, щоб навік заснути, щоб стати землею під ногами живих.

Всі вони прийшли сюди, щоб...

Він чекав так довго. Чекав цілу вічність. Холод огортав його душу слизькими, вологими лапами, доторкався до серця, викручував кістки. Кров стугоніла у жилах — щось чуже голками впивалося в вени. Язик у роті занімів і розпух — немов кліщ, сп’янілий від крові. Час