Читати книгу - "Закляття відьмака"

збирались іти до молодят у світлицю… Я й кажу, що, тільки панночка Магдалина відкрила вуста, біси проникли в неї. Не встигли за мамкою двері зачинитись, вона зразу схопила боярина за руки і в сльози: «Ти мій ясний соколе! Моє кохання і моя смерть! Яким тебе чорним вітром на мою бідну голову принесло на цей убогий хутір!..»

Боярина наче стій напав — сидить і не може від сорому ні вуста розтулити, ні рукою поворушити. Вона, таке побачивши, знахабніла вкрай — сіла йому на коліна, руками обвила і давай цілувати! Та з таким завзяттям, що в бідного боярина губи спухли, а на шиї вона йому синці понаставляла. Допалася до бідного звитяжця, мов вовчиця до свіжатини!.. Панночка була правдивою незайманицею, але якщо в дівицю увійдуть біси, то вона може таку саму радість від блуду мати, як і розгуляна хвойда!.. Крім того, потім її мамка згадувала, що вона просила їй все-все розповісти про залицяння чоловіків до жіноцтва і про гріховне злягання. Мамка була нівроку гарна молодиця, хоч їй було майже сорок років! Певно, тому, що тільки один раз понесла і один раз народила. Після пологів вона жодного разу не вагітніла, а скочити в гречку любила.

І тільки після дитини зробилась пишна.

От ті п'ють на кухні, а ті, в світлиці, милуються. Почала панночка шарпати Сергія Стрільця: «Поцілуй мене, соколе ясний! Моє ти сонечко краснеє! Поцілуй!» Ну, він її легенько так у щічку й цмокне. А їй те, що він такий нерішучий, боязкий, тільки снаги надає! Каже йому ця шалениця: «Поцілуй мене, голубе мій сизий, у вуста, у вуста! Голова мені тьмариться — так прагну твого поцілунку!» Він її цілує, обережненько так, у вуста. Від його ніяковості вона роз’ярилась, розпалилась, що вже ні стида, ні сорому, ні тями! Виставляє йому свої перса. Тільки він їх поцілував, вона як застогне, як застогне… Він злякався, бо не мав ніколи справи з жінками… Просто на ньому було прокляття всього роду і матері, і баби, і прабаби… і всіх… за їхній блуд і невірність чоловікам. І він про це знав. Знав, що він байстрюк. І боявся, що і його жінка стане такою ж. Це він потім, вже зовсім переможений демонами, обливаючись сльозами, оповідав своєму похлібникові алхимникові Ярчуку… Але тоді він ще демонами не був вкрай поневолений. Просто вона дуже зненацька його прихопила і в нього від несподіванки розум запаморочився. Тому слухався її і не перечив. Вона ж сама залізла до нього під одяг, випростала його єство назовні і сама себе його єством позбавила цнотливості!.. Воістину — де сатані не під силу, там він жінку посилає! Для простого чоловіка — просту звабу, а непереможному Сергієві Стрільцю — навіжену хвойду, блудодійку з поклику душі!

Хто зна, скільки б вони в світлиці забавлялись, а ті, на кухні, пили мед. Та чогось мамка визирнула у віконце — а далеко на горі, на лівім березі — там вершники. Мамка зразу впізнала Лицаря. Вони так боялись Лицаря, що враз протверезіли й кинулись усе ховати. А лікар Окиша та боярин — городами до липового гаю. Це було вперше, щоб боярин Сергій утікав. Він страшенно злякався, що Лицар застукає його зі своєю донькою і примусить одружитись! Бо всі знали, що він людина богобоязлива та цнотлива. І раптом такий глум?!! Якась навіжена, та ще й латинської віри, та ще й незаймана, сама його спокусила… Шалені, неймовірні справи!.. Він тікав до себе на хутір, як від нечистої сили! Та й справді, це ж були сатанинські ігрища!.. Він після того і постався, і молився, але ніяк не міг забути розпусну, навіжену панночку…

Лицар не застукав їх у себе на пасіці. Однак його люди погнали слід за Окишею і Сергієм. Тоді Білий Лицар вирішив обезпечити себе. А він не був дурним — враз зрозумів, що Сергія Стрільця потяг на пасіку Окиша. Лицареві люди прихопили Окишу, коли той з’явився на Подолі, і трохи примучили. Пообіцяли додати, якщо лікар погано затямить Лицареві слова.

Треба вам сказати, що в нього були вірні слуга — татари-ногайці. Нема що пояснювати — справжні вовкодави. Скажені і невблаганні. А він, Лицар, їх добре шанував — одяг, зброя, добра їжа — всього їм було від нього. Навіть татарочку-рабиню їм купив.

Окиша, звичайно, злякався смертельно. Бо він був — лікар, людина з поспільства. Тому втік кудись до монастиря. Там допомагав прочан лікувати, псалми співав. Голос був у нього дивної краси. Люди казали, як густе вино розливався. А душа — ница. Бо п’яничка. А п’яниця з-поміж усіх людей себе одного любить, себе одного голубить та тішить!..

Сергій Стрілець тим часом зовсім збожеволів на своїм хуторі. Хоч і постався, і молився, та спокуса ввійшла йому в душу, уразила в саме серце. Він і вдень і вночі тільки й думав і снив панночкою. Водночас і боявся, як смерті, гріха з нею, і хотів, прагнув блуду з нею більше життя! Змарнів, схуд, почав плакати. Та не міг наважитись переступити поріг садиби. Навіть коня не виводив за браму. Кінь вороний, його улюблений кінь, почав табіти, занепадати! Боярин Сергій знав, що він тане. Але не було в нього життєвої волі самому взяти та й піти до цієї!.. От як сатана підступно вдарив у спину славного витязя землі Київської. Не взяли його ні татарський аркан, ні меч німецький, ні чума кримська, ні ковтун жмудський, а навіжена баба своєю ненаситною утробою подолала! Він танув наче свіча на вітрі. Може, кілька тижнів йому лишалось. Аж тут з’явився на хуторі Алхимник. Він і Чорнокнижник, він і Гудець, він і Дударик. Хто як його звав. Я сам не знав подібної людини…

Мудрих та бувалих людей питав — усі казали, що такого як Алхимник другого не було. І, певно, вже не буде в Києві. Він усе міг. Але ніде й ніколи довго не тримався. Він побачив, що Сергій Стрілець тане.