Читати книгу - "Марш Радецького та інші романи"

і впав на підлогу біля його сірих парусинових черевиків, а Тротта кинувся за ним, вимахуючи шаблею. Не тямлячи, що чинить, він приставив вістря шаблі до грудей сірого привида, відчув через усю довжину клинка опір одягу й тіла, відітхнув, бо наче пересвідчився, що Каптурак — людина, і однаково не зміг опустити шаблі. То була єдина мить. Та за ту мить лейтенант Тротта почув, побачив і відчув усе, що жило на світі: голоси ночі, зорі в небі, світло лампи, речі в кімнаті, свою власну постать, мовби вона не належала йому, а стояла перед ним, танок комарів круг лампочки, вогкий дух боліт і прохолодний подих нічного вітру. Зненацька Каптурак розставив руки. Його худорляві дрібні пальці вчепилися в лівий і правий одвірки. Гола голова з ріденькими сивими кучериками схилилася на плече. Водночас він виставив одну ногу поперед другої й так переплів їх, що його кумедні сірі черевики злилися водно. І тоді на білих дверях позад нього перед застиглими очима лейтенанта Тротти враз звелася чорна й хитка тінь хреста.

Троттина рука здригнулася і випустила шаблю. З тихим, жалібним дзвоном упала вона додолу. Тієї ж миті Каптурак опустив руки. Голова його зісковзнула з плеча і впала на груди. Очі в нього були заплющені. Губи тремтіли. Все його тіло трусилося. Стояла тиша. Було чутно, як кружляють комарі довкола лампочки, а крізь відчинене вікно долинав лемент жаб і сюрчання коників, десь неподалік озивався собачий гавкіт. Лейтенант Тротта похитнувся. Він обернувсь до Каптурака.

— Сідайте! — мовив він і вказав на єдиний у кімнаті стілець.

— Гаразд, — сказав Каптурак, — я сяду!

Він бадьоро підійшов до столу, так бадьоро, видалося Тротті, мовби нічого не сталося. Передок його черевика торкнувся до шаблі на підлозі. Він нахилився й підняв її. І так, наче вважав за обов’язок дати цій кімнаті лад, він, з оголеною шаблею між двома пальцями витягненої вперед руки, підійшов до столу, де лежали піхви, не дивлячись на лейтенанта, вклав у них шаблю й почепив її на місце. Тоді обійшов стіл і сів навпроти лейтенанта Тротти, що досі ще стояв. Аж тепер Каптурак начебто його помітив.

— Я побуду лише хвилину, — сказав він, — трохи оговтаюсь.

Лейтенант мовчав.

— Прошу вас наступного тижня, цього дня й рівно о цій годині повернути всі гроші, — казав далі Каптурак. — Я не хочу мати з вами жодних справ. Загалом увесь борг становить сім тисяч двісті п’ятдесят крон. Далі, я хотів би поставити вас до відома, що пан Бродніцер стоїть за дверима і все чує. Пан граф Хойницький приїде цього року, як вам відомо, далеко пізніше, а може, й зовсім не приїде. Тепер я піду, пане лейтенанте!

Він підвівся, підійшов до дверей, нахилився, підняв свого кашкета й ще раз озирнувся. Двері зачинилися.

Лейтенант був тепер цілком тверезий. А проте йому здавалося, що все це йому приверзлося. Він відчинив двері. Онуфрій, як завжди, сидів на своєму стільці, хоча було вже, мабуть, дуже пізно. Тротта глянув на годинник. Стрілки показували пів на десяту.

— Чого ти ще не спиш? — запитав він.

— Через гостей! — відповів Онуфрій.

— Ти все чув?

— Усе! — сказав Онуфрій.

— Був тут Бродніцер?

— Так! — потвердив Онуфрій.

Сумніватися більше не доводилось: усе сталося саме так, як пам’ятав лейтенант Тротта. Отже, завтра вранці треба доповідати про свою пригоду з Каптураком. Товариші-офіцери ще не поприходили. Вони тепер сидять за загальним столом, обговорюючи випадок капітана Єдлічека, страхітливий випадок з капітаном Єдлічеком. Його поставлять перед військовим судом, позбавлять звання й розстріляють. Тротта приперезав шаблю, взяв кашкета й зійшов униз. Треба зачекати товаришів унизу. Він заходив туди й сюди перед готелем. Дивно, але капітанова справа здавалася йому тепер куди важливішою, аніж щойно пережита сцена з Каптураком. Йому здавалося, що в цьому видно зловорожі підступи якоїсь похмурої сили; моторошним здався йому й той збіг, що пані фон Таусіґ саме сьогодні мусила поїхати до чоловіка; і поволі він побачив похмурий зв’язок усіх тяжких подій свого життя й залежність їх від якогось могутнього, сповненого ненависті, невидимого повелителя, що мав на меті знищити лейтенанта. Було ясно, видно, як мовиться, наче на долоні, що лейтенант Тротта, внук героя Сольферіно, почасти спричиняв загибель інших, почасти ж ті інші, гинучи, тягли і його за собою, і в кожному разі він належав до тих нещасних створінь, на яких спинила своє лихе око лиха сила. Він ходив туди-сюди тихою вуличкою, його кроки відлунювали під освітленими й позавішуваними вікнами кав’ярні, в якій грала музика, ляскали об стіл карти і замість колишнього «солов’я» вже якийсь інший виспівував ті ж таки пісні й танцював ті ж таки танці. Сьогодні там, мабуть, не сидів ніхто з товаришів. Та лейтенант Гротта не схотів туди зайти, щоб пересвідчитися. Адже ганьба капітана Єдлічека лягала й на нього, дарма що військова служба давно була йому осоружна. Капітанова ганьба лягала на весь батальйон. Військове виховання було досить міцне в лейтенантові Тротті, аби тепер йому здавалося незбагненним те, що офіцери батальйону після такого випадку ще наважувалися виходити між люди в уніформі. Ох, той Єдлічек! Такий був велетень, такий дужак і веселун, і добрий товариш, і завжди потребував сили грошей! Усе він брав на свої широкі плечі. Цоґлауер його любив, солдати любили. Усім він здавався дужчим від болота й від кордону. А виявився шпигуном! З кав’ярні долинала музика, чутно було незграйний гомін голосів і брязкіт чашок, і все те тонуло в нічному хорі невтомних жаб. Весна буяла! А Хойницький не приїхав! Єдиний, хто, з його грішми, міг би зарадити Тротті. Уже давно йому йшлося не про шість тисяч, а про сім тисяч двісті п’ятдесят крон! І їх належало сплатити за тиждень, рівно о тій самій годині. Якщо він не сплатить, неодмінно знайдеться якийсь зв’язок між ним і капітаном Єдлічеком. Він був його другом! Та врешті ж решт його друзями були всі! Але тільки з ним, нещасним лейтенантом Троттою, мала статися