Читати книгу - "Стожар. Трилогія Палімпсест. Книга 1"

Фінал. Там, де море, найвпертіших і найхолоднокровніших чекатиме винагорода. Дарвенхард.

Я не могла повірити, що ця школа може знаходитись у такому прекрасному місці. Почекати б у цьому лісі, коли всі побіжать вперед, і податись, куди очі бачать…

Труснувши головою, почала важкий спуск донизу, з ногою, яку намагалась зайвий раз не згинати і не навантажувати, уся обвішана зброєю, як віслюк.

Другого дня мені щастило більше. Хоча, з якого боку глянути. Я оминула трьох незнайомців у чорному, не наступила на чотирьох змій, натрапила аж на два струмки, де вдосталь напилась (бурдюками для запасу води нас ніхто не забезпечив), та промила ранку під коліном. А ще назбирала потрібної трави і приклала до неї, що обіцяло гарний початок.

Двічі на мене напали — і двічі невдало. Перший хлопець вискочив на мене з-за дерева з мечем, який виявився повільнішим за мою стрілу. Не знаю, яким дивом я зберігала таку ясність розуму та зосередженість, але вони врятували мені життя. Я прострелила нападнику стопу і зникла далі в лісі, знаючи, що він навряд зуміє одразу ж мене переслідувати. Втім, хлопець голосно кричав від болю, чого нас роками учила не робити Маїна. Гадаю, його одразу ж почув ще хтось. Навряд чи він добереться до фінішу.

Другого разу на мене знову напали зі стрілами, але не так продумано. Дівчисько сиділо на дереві і думало, що цього для переваги досить. Втім, стріляла вона досить добре — її стріла черкнула мені плече, лишивши червоний слід, навіть не подряпину, прорвавши сорочку.

А моя стріла… моя стріла збила її з дерева, як грушку. Я влучила просто в груди. Тіло в чорному зісковзнуло з гілки і гепнулось додолу.

Мені перехопило подих. Стояла, так і не опустивши лук, і дивилась на першу свою жертву. Убивця.

Задля захисту, звісно. Але убивця. На тренуваннях, хай і найболючіших, навіть коли я ламала кістки своїм опонентам, все було не так. Не так, як тепер. Її рана не загоїться.

Спершу я хотіла просто побігти далі. Може, так і варто було зробити. Але ноги не послухались. Я простояла ще кілька хвилин, а тоді пересилила себе і підійшла до дівчини. В неї було довге руде волосся, що різко і болюче нагадало мені Вишену. Я здригнулась. Та невидющі очі були сірими, а обличчя — несимпатичним. Я вчинила зло, але не слід уявляти, наче я вбила свою подругу. Вишена зараз десь у Бактрії, а цю дівчину я ніколи раніше не бачила.

Я нахилилась і опустила їй повіки, чого раніше ще не робила. Вони, певна річ, були ще теплими.

У грудях щось захололо. Іще сильніше, ніж раніше.

Я пішла далі.

За якийсь час пощастило натрапити на кущ їстівних ягід та відкопати кілька поживних корінців. Ні голоду, ні смаку чомусь не відчувалось. Їла інстинктивно, бо так було треба, щоб не знесиліти.

Ночувала знову на дереві. Не спала, а радше перебувала в якомусь маренні, де була крайка лісу та море за ним, а потім з’являлись ще й хвилі рудого волосся. Суцільне божевілля. Цього разу з дуплом мені не пощастило — а тому я мало не зірвалась униз від несподіванки, коли десь під ранок просто піді мною хтось закричав. Якась дівчина.

Я вчепилась у гілку, на якій сиділа, так міцно, як могла. Але крик внизу раптом обірвався, а тоді почулись швидкі кроки, що віддалялись. У темряві внизу геть нічого не можна було розгледіти. Ще й небо позатягали хмари. Значно похолоднішало. Хоча про наше харчування дарвенхардці і не потурбувались, та куртками забезпечили доволі добротними. Вдень у такій куртці, накинутій поверх сорочки, та ще в штанах із цупкої тканини і високих чоботах було жаркувато, але за поганої днини — в самий раз.

Закутавшись і вчепившись у дерево мертвою хваткою, я просиділа так до ранку, більше не стуливши очей.

Перед світанком, коли почало розвиднюватись, наважилася сповзти донизу. Там побачила тіло якоїсь чорнявки, що лежало обличчям донизу. Цій вже не допоможеш, а перевертати її, аби перевірити, чи заплющені в покійниці очі, я не наважилась. Руки затремтіли при самій думці про це.

В її руці був закривавлений меч, а темні блискучі сліди на листі вели на схід. Схоже, вона все ж намагалася захиститись, і — непогано.

Я пішла далі. В повітрі щось змінилось. Якийсь інший запах. Нова свіжість. Щось солоне і таке… хвилююче.

Я ніколи раніше не бачила моря. Навіть великих озер чи рік не бачила. Плавати вміла гарно — завдяки урокам у Сколісі.

А якщо нам скажуть ще й море переплисти?

Та ні, це вже дурня…

У цей день почувалася розсіянішою і слабкішою, ніж у минулі дні. Наступила на змію — якби не груба шкіра, з якої був пошитий чобіт, гадина вчепилась би зубами мені в ногу. Я мерщій відтяла їй голову. Придивилась: отруйна.

Голова почала боліти від фізичного та нервового виснаження.

Брела далі. Зривала поодинокі їстівні ягідки, що траплялись дорогою, і закидала до рота. Потроху починала відчувати смак.

Людина до всього звикає.

Сонце піднялось майже до зеніту, а я так нікого й не зустріла. Чи то всі один одного поперебивали, чи лишились найобережніші.

Тіло свербіло — від нервування я пітніла, а помитись не було можливості. Хотілося скупатися. Зняти жорсткий остогидлий чорний одяг і вбратися у щось зручне. Ранка під коліном нила, і просто вже осточортіла. Руки, шия і обличчя вкрились брудом і дрібними подряпинами від гілочок. Очі щипало. Шия затекла, чоботи понатирали