Читати книгу - "Лицарі Дикого Поля. Том 2"

— А як же твої польські приятелі? — запитав здивований Тимофій, бо розраховував, що Матвій залишиться вдома, і Орися та племінники будуть під його захистом. — Вони ж не схвалять таке твоє рішення.

— Ну я ж не збираюся їх про це сповіщати. І мої польські приятелі зовсім не знають про те, що ти, мій рідний брат, воюєш із козаками. Та ще й мій старший син до них долучився. А воювати з козаками куди веселіше, ніж зі шляхтою — у таборі під Глиня́нами можна легко спитися, бо там нічим іншим не зайняті, — зі сміхом відповів пан Матвій, і тут він зустрівся поглядом з Орисею. Багато прочитав він у її очах — і подив, і недовіру до нього, і водночас радість, що його не буде поруч.

«Ну що ж, моя красуне! Радій поки, але скоро ти гірко пошкодуєш про те, що знехтувала моїм коханням. Ти сама винна в усьому! Треба бути більш розважливою й не нехтувати мною! А тепер твій коханець поплатиться життям за твою байдужість до мене», — мстиво подумав Клесінський, насмішкувато дивлячись на дівчину, тому що єдиною причиною, через яку він збирався на війну, було вбивство Тимофія.

Михайлик мовчав, адже навіть не здогадувався про все страшне підґрунтя прийнятого батьком рішення. Та й байдуже йому було — залишиться батько вдома чи поїде, однаково він не звертає на нього уваги і вважає тягарем. Головне, що Орися буде поруч. А Семен, навпаки, засмутився, бо дуже хотів поїхати з любимим дядьком. Але заперечити батькові або заявити про свої бажання хлопцеві бракувало хоробрості, оскільки він чудово розумів, що тоді батько грубо його вичитає, а цього йому не хотілося. Тому Семен мовчав.

Пізно ввечері Орися, лежачи в ліжку поруч із Тимофієм, ледь утримувала сльози — так боляче їй було знову з ним розлучатися. Адже тепер, як і минулого разу, вони не знали, скільки триватиме ця розлука. Тимофій відчував, що вона страждає, але вдіяти нічого не міг, тому мовчав, лише ніжно пригортав до себе. Орися підняла голову з його плеча та сіла поруч із хлопцем, схиливши до нього обличчя. Вона ніжно дивилася на свого коханого, потім погладила його сильні плечі, її ручки ковзнули до його живота, стегон, вона почала ніжно цілувати його шию, і тут милий різко підім’яв її під себе та почав палко обсипати поцілунками. «Ягідко моя. Сонечко, — шепотів Тимофій між поцілунками. — Найгірше, що може бути, це розлука з тобою. Але я повернуся до тебе. Обіцяю!» А Орися, зручніше ковзнувши під свого коханого, віддалася йому з усією своєю пристрастю.

Удосвіта Тимофій тихенько вийшов з Орисиної опочивальні й ніс до носа зіткнувся з братом. «Ну що, загасив пожежу у штанях?» — неголосно й насмішкувато запитав пан Матвій. Тимофій зніяковів, відвів погляд, промовчав і поспішив піти. Тому й не помітив тієї лютої ненависті, якою горіли очі старшого брата.

Трохи пізніше обидва брати прощалися з Орисею. Матвій зробив це холодно й безпристрасно, наче був до неї завжди байдужий, а Тимофій уклав у свій прощальний погляд стільки кохання і пристрасті, що в дівчини защеміло серце.

— Ліпше би батько залишився вдома! Я хотів поїхати з дядьком! — ображено вигукнув Семен, коли дядько й батько виїхали за ворота.

Клесінський залишив сину всіх своїх гайдуків, пообіцявши їм щедру плату, а із собою прихопив лише Кліща.

— Ох, пане Семене, ти ж не знаєш, що таке війна! — сумно сказала Орися. — Найкраще тобі ніколи не знати її жахів. Та й нікому більше!

— А ти знаєш? — не зовсім шанобливо огризнувся Семен. — Хоча так! Ти, панно, бачила все своїми очима. Але мені так хотілося поїхати звідси, а не сидіти та нудьгувати! Ось тепер і досадую.

— Тільки не пий з цієї причини, щоби розігнати свою нудьгу й досаду, — несподівано сміливо сказав йому Михайлик.

— О! Ти, я дивлюся, теж хоробрішим став! — знову огризнувся Семен. — Від книг озвірів?

— Ага, — відповів йому брат і, розвернувшись, пішов у будинок.

— Пане Семене! — докірливо сказала Орися. — Прошу тебе, не сварися з братом! Ліпше попрохаймо Одарку приготувати солодких пиріжків до обіду.

Залишившись утрьох, Орися, Семен і Михайлик уживалися цілком терпимо — брати рідше влаштовували між собою чвари, Семен став набагато менше пити, а Орися дедалі менше дорікала йому за грубість до молодшого брата. Дивно, коли батько ганяв Семена за пиятики, то його просто таки тягнуло до чарки, а коли батько поїхав, то й бажання зникло. Але загалом молоді люди жили досить дружно, щоправда, їм усім трьом було і самотньо і журливо. У їхньому краю настала тиша — не було більше галасливих і веселих сусідів-шляхтичів, у сусідніх селах перестали хвилюватися та обурюватися селяни, не з’являлися зграї розбійників. Але гнітючою була ця тиша. Особливо після того, як поїхали козаки Тимофія, що наповнювали двір гомоном, жартами й витівками. Увесь край немов завмер в очікуванні грози. А троє мешканців Волховиць жили серед цієї тиші у тривозі та хвилюванні — на війну пішли дві дуже близькі всім трьом людини.

Тимофій зі своєю сотнею швидко й без пригод прибув до ставки гетьмана, де вже зібралися практично всі полковники зі своїми полками. Прибули полковники Кривоніс із Кам’янця, який він так і не встиг захопити, і Ганжа, козаків якого поляки насмішкувато і зневажливо називали подністрянською харамжею. Прибули полковники Нечай, Морозенко, Тиша. Останній орудував у самому серці Польщі, просто під Варшавою, улаштовуючи зухвалі нальоти на шляхетські маєтки. Козацька армія поповнилася не лише селянами й містянами — прибуло безліч охочих повоювати з ляхами з берегів річок Самари, Росі, Собі, Ташлика. Тимофій пригадав весну — тоді із Січі вийшло лише п’ять тисяч низових козаків і чотири тисячі татар. А нині козацька армія була просто величезна — вона налічувала орієнтовно сто десять тисяч осіб, а артилерія — майже сто гармат. Однак серед них тільки близько п’ятдесяти тисяч були воїнами-козаками — низовиками, реєстровиками, виписними