Читати книгу - "Сповідь суперниці"

Я визнав це найкращою радою. Адже в бійку може вплутатися будь-який дурень — розумний знає, як її уникнути. І мені зовсім не кортіло безславно полягти від рук підлого простолюду.

Схоже, так само думали Герівей із Ральфом. Що ж до Теофіля, то він вочевидь палав бажанням побитися. Нам довелося навіть притримувати його, насилу відтягли.

— Та я б їх… Та я б їх усіх! — гарчав Тео.

Ми сідали на коней під гучне улюлюкання та свист. Я озирнувся. Побачив, що Гіта підійшла до білої кобили. Молодий білявий сакс притримав їй стремено. Але сідала вона важко, обережно. Отже, я не помилився — Гіта вагітна. І я здогадувався, від кого.

Але довго роздумувати не було часу. Від простолюду ще можна було очікувати нападу, вони вигукували щось образливе своєю мовою. Сакс із сокирою вийшов наперед, вищирив зуби.

— Тепер знатимете, як ображати наших дівчат.

Він сказав це тією змішаною англо-нормандською говіркою, яку я розумів. І я не втримався, щоб не відповісти, вказавши на Гіту:

— Ти впевнений? Вона дівчина? Якщо так — то я король Англії.

Сакс хижо загарчав, показуючи зуби. Сокира просто вібрувала в його руці. Гіта з висоти сідла щось гукнула й відразу вгамувала нахабу. Мабуть, владу над ним мала чималу. Та все ж таки сакс не втримався, щоб не рикнути мені навздогін. Я розібрав слова: flearde asul. Наздогнавши нашого переляканого провідника, я запитав, що це означає. Заникуючись від переляку, той пояснив: надутий віслюк. У мене навіть зуби захрумтіли, так зціпив їх. Щоб нормандського лицаря так ображав сакс! Але нічого, я ще помщуся.

Дорогою до замку Теофіль повторював лише одне — дарма ми не дали йому побитися. Я мовчав. Мовчали і Герівей із Ральфом. А коли в’їхали в Гронвуд, дізналися, що граф у замку. Він був на плацу, тренував своїх воїнів. Своїх — не моїх. Мої юрмилися обабіч, підбадьорливо галасували, спостерігаючи, як хтось із людей графа потрапляв на скаку списом у підвішене кільце чи робив вдалі випади мечем. Сам Едгар стояв трохи осторонь, стежив за навчаннями, давав поради.

Ми перезирнулися. Якщо графу донесуть, що ми чіплялися до його дівки й мало не спровокували різанину біля церкви… Він же попереджав, навіть особисто зі мною говорив. І я розумів, що двічі не повторюватиме.

Але поки що, схоже, Едгар нічого не знав. Угледівши мене, навіть посміхнувся, махнув рукою, пропонуючи помірятися силами. Я вважався непоганим воїном, володів мечем, сокирою, в бою зі списами мало хто міг вистояти проти мене. Та цьому графові з хрестоносців я поступався. Але зараз не посмів відмовитися від його пропозиції. Ми стали один супроти одного з затупленими для тренувального бою мечами, хтось зі зброєносців надяг на мене грубу бичачу куртку, що шнурувалася з боків — звичайна обережність для уникнення каліцтв. За сигналом зійшлися. Варто відзначити, що поєдинок на мечах не буває довгим. Два-три доторки — і вважається, що тебе вбито або поранено. В Едгара була своя особлива манера битися — він не захоплювався зовнішніми ефектами, особливими випадами, такими популярними поміж лицарів на турнірах. Ці колишні хрестоносці б’ються за відмінною від існуючих методою, якої набувають після сутичок із сарацинами, тобто все одно, яким способом, аби перемогти супротивника. Не настільки видовищно, як дієво. І коли граф, відбиваючи мій випад, зробив підсікання, я виявився не готовим і розпластався на піску. Едгар завмер наді мною, тримаючи вістря меча біля мого горла, але по-приятельському посміхаючись. Подав руку, допомагаючи підвестися. Так, не бажав би я зустрітися з ним у справжньому бою. Я просто хотів відібрати в нього Гронвуд. І готовий був ризикнути. Адже хто не ризикує, нічого не виграє. А питання стояло так: або Едгар, довідавшись про сьогоднішню подію видворить мене, або я, спираючись на вплив Бертради, позбавлю Едгара всього.

Просто з плацу я пішов на пошуки муляра Саймона, а відшукавши, почав розпитувати про зухвалого сакса з фенів. Француз навіть свиснув.

— Схоже, сере, ви зустрілися з самим Хорсою із Фелінга. І готовий проковтнути мішок вапна, якщо ця зустріч принесла вам задоволення.

Виявилося, що цей Хорса — найзапекліший бунтівник і підбурювач до заколотів. Минулої зими він перший напав на людей абата Ансельма, і якщо граф залагодив справу, то тільки з його незрозумілої поблажливості до Хорси.

Увечері я був присутній на трапезі в залі Гронвуда. Граф і графиня сиділи за високим столом і здавалися всім задоволеними. Бертрада часто сміялася. Вигляд мала просто чарівний. На ній була сукня з цупкого шовку блідо-жовтого кольору з полиском. Спідниця розходилася пишними фалдами, ліф був завужений і від горла до талії ішла трикутна вставка, гаптована золотими візерунками по білому сукну. Візерунки ці мали вигляд дивовижних квітів і зірок барви ланок карбованого пояса, що обвивав стан. На голові не було запинала, високо зачесане волосся утримував обруч із полірованого золота. Бертрада взагалі любила ходити з непокритою головою, що не відповідало звичаю заміжніх жінок, але чоловік не вимагав від неї дотримання традицій.

Я пригадав Гіту з фенленда. Звісно, вона теж була вродлива, але інакше. Едгар давно її покинув, і я щось не чув, щоб він навідував свою вагітну підопічну. Проте Бертраді не варто було знати про його байдужість до Гіти. Навпаки, я хотів розсердити її, не примусити ревнувати, а саме розсердити. І вже знав, як це зробити.

Виявилося, граф уже завтра збирався залишити замок. І щойно він поїхав, я відразу поквапився до Бертради. Користуючись правом старого друга, пройшов до її покою. Яка ж там була розкіш: на стінах яскраві гобелени, плити підлоги вкривали світлі хутра, меблі в багатому різьбленні з інкрустаціями. І серед цієї пишноти моя красуня Берт — незадоволена, дратівлива, нервова. Я потамував усмішку: звичайний настрій графині після ночі на подружньому ложі.

Але мене Бертрада зустріла привітно, простягла руку для поцілунку. Вона сиділа в кріслі, що нагадувало трон, а годувальниця Маго вкладала її волосся. Зараз присутність Маго було даниною пристойності: не могла ж графиня приймати віч-на-віч молодого чоловіка, коли подружнє ложе ще не охололо. Не охололо. І настрій у Берт