Читати книгу - "Коханець леді Чатерлей"

— Люди завжди жахливі, — сказав він.

— І ти дуже переживав з цього приводу?

— Переживав і завжди переживатиму. Хоч І знаю, що переживати нерозумно.

— Ти почувався, наче собака, до хвоста якого прив'язали бляшанку? Кліфорд сказав, ніби ти так почувався.

Він глянув на неї. З її боку в ту хвилину це звучало жорстоко, його гордість тяжко страждала.

— Мабуть, так, — сказав він.

Вона й не здогадалася про пекучу гіркоту, з якою він сприйняв образу. Запала довга мовчанка.

— Ти скучав за мною? — запитала вона.

— Я радів, що ти не замішана.

Знову пауза.

— І люди повірили про тебе й про мене? — запитала вона.

— Ні! Тепер я так не думаю.

— А Кліфорд?

— Мабуть, ні. Він відмахнувся від цієї чутки, навіть не замислюючись, чи є в ній хоч трохи правди. Та, природно, це змусило його показати мені на двері.

— У мене буде дитина.

Життя згасло з його обличчя, з його цілого тіла. Він глянув на неї потьмянілими очима, і цього погляду вона зовсім не могла збагнути; здавалося, на неї дивився якийсь темний вогненний дух.

— Скажи, що ти радий! — благала вона, шукаючи його руку. І вона помітила, в ньому піднялася якась радість. Та її охопило щось таке, чого вона не могла збагнути.

— Це — майбутнє, — сказав він.

— Але ж хіба ти не радий? — наполягала вона.

— Я відчуваю таку страшну недовіру до майбутнього.

— Але тебе не має турбувати будь-яка відповідальність. Кліфорд прийме дитину як свою, він зрадіє.

Вона помітила, як він зблід і відсахнувся. Він не відповідав.

— Вернутися мені до Кліфорда і народити для Реґбі маленького баронета? — запитала вона.

Він подивився на неї, блідий і дуже далекий. Бридка усмішечка зблискувала на обличчі.

— Краще йому не говорити, хто батько.

— О! — сказала вона. — Навіть у такому разі він прийме дитину, якщо я захочу.

Мовчання. Між ними — величезна прірва.

— Але ж ти не хочеш, щоб я поверталася до Кліфорда, правда? — запитала вона його.

— А що ти сама хочеш? — відказав він.

— Я хочу жити з тобою, — сказала вона просто.

Мимохіть живіт його наче обсипало жаром, і він опустив голову. Тоді знову підвів на неї зацькований погляд.

— Коли це тобі щось дасть, — сказав він. — Я не маю нічого.

— Ти маєш більше за багатьох чоловіків. Ну, ти ж сам знаєш, — сказала вона.

— З одного боку, знаю. — Якийсь час він мовчав, розмірковував. Тоді підсумував: — Казали, що в мені надто багато від жінки. Але річ не в тому. Я не жінка, ні тому що не хочу стріляти птахів, ні тому що я не хочу робити гроші, ні просуватися по службі. Я міг би просунутися в армії, але я не люблю армію. Хоча я добре вмію обходитися з людьми, вони мене люблять і відчувають до мене якийсь священний страх, коли я лютую. Ні, це нерозумно — вища влада з мертвими руками, яка мертвить армію, мертвить зовсім по-дурному. Я люблю людей, і люди люблять мене. Так, я не можу витримувати владне нахабство людей, які правлять цим світом. Тому я не здатен просуватися. Я ненавиджу зухвальство грошей і ненавиджу зухвальство класу. Отже, в світі такому, яким він є, що я можу запропонувати жінці?

— Але навіщо щось пропонувати? Це не купівля. Ми просто кохаємо одне одного, — сказала вона.

— Нє! Нє! Це щось більше. Жити — це рухатися й рухатися вперед. Моє життя не потрапляє в належні труби, просто не потрапляє. Мені попався нещасливий квиток. І я не можу приймати жінку у своє життя, доки це життя чогось не звершить і чогось не досягне, принаймні внутрішньо, щоб ми обоє могли залишатися свіжими. Чоловік повинен пропонувати жінці якийсь сенс життя, якщо це окреме життя і якщо вона правдива жінка. Я не можу просто бути наложником чоловічої статі.

— Чому ні? — запитала вона.

— Тому що не можу. І скоро й ти зненавидиш це.

— Так ніби ти не можеш мені довіряти, — сказала вона.

Усмішка зблиснула на його обличчі.

— У тебе гроші, у тебе становище, ти прийматимеш рішення. Зрештою я не просто їбун своєї пані.

— А що іще?

— Гарне запитання. Без сумніву, цього не видно. Однак, принаймні для себе, я щось означаю. Я бачу сенс власного існування, хоча можу цілком зрозуміти, що більше ніхто цього не бачить.

— І хіба твоє існування матиме менше сенсу, якщо ти житимеш зі мною?

Він довго мовчав перед тим, як відповісти.

— Можливо.

Вона теж обміркувала його слова.

— А який сенс твого існування?

— Кажу ж тобі. Його не видно. Я не вірю ні в світ, ні в гроші, ні в розвиток, ні в майбутнє цивілізації. Для того, щоб у людства появилося майбутнє, потрібні дуже великі зміни в порівнянні з тим, що існує тепер.

— І яким має бути справжнє майбутнє?

— Бог його знає! Живе щось у мені, суцільна плутанина і безмір люті. Але що воно насправді, не знаю.

— Сказати тобі? — вона глянула йому в обличчя. — Сказати тобі, що в тобі є такого, чого позбавлені інші мужчини і що може бути майбутнім? Сказати?

— Ну скажи, — відповів він.

— Це мужність твоєї власної ніжності, от що, коли ти кладеш руку Мені на сідниці і кажеш, що вони гарні.

На його обличчі зблиснула посмішка.

— Ти про це! — сказав він і замислився. — Еге ж! — сказав він. — Ти маєш рацію. Це справді суттєво. Це суттєво завжди. Те ж саме з чоловіками. Я маю спілкуватися з ними фізично, і від цього нікуди не дінешся. Я повинен відчувати їх тілом і відчувати до них якусь ніжність, навіть якщо готовий послати їх до чорта. Як казав Будда, це питання відчуття. Та навіть він соромився тілесного відчуття і тієї природної фізичної ніжності, а це щось найкраще, навіть між чоловіками, на справжній чоловічий лад. Це робить з них справжніх мужчин, бо інакше вони просто мавпи. Еге ж! Це дійсно ніжність, це відчуття жіночої плоті. Секс — по суті лиш дотик, наближений дотик. І саме дотику ми боїмося. Ми просто напівсвідомі себе і напівживі. Нам пора ожити і почати відчувати. Особливо англійцям треба зав'язати стосунки між собою, стосунки трохи делікатніші й трохи ніжніші. Така нагальна потреба.

Вона глянула на нього.

— Тоді чому ж ти мене боїшся? — запитала.