Читати книгу - "Лазарит"

Ближче до вечора показався ще один невідомий корабель – він ішов навперейми галері. Але граф Роберт поставив на носі стрільців із потужними англійськими луками і, коли пірати наблизилися ярдів на двісті, наказав стріляти. Одного залпу лучників вистачило, щоб морські розбійники поквапилися повернути вбік і вирушили шукати легшої здобичі.

Коли сонце вже починало заходити, пасажирам галери подали вечерю: смажене козеня з цибулею та спеціями, рум’яне, ніжне й неймовірно соковите. А потім настала ніч – тиха, якої давно вже не було. Море гойдалося темним шовком, віяв легкий попутний вітер, і гребці відпочивали на веслах – багато хто з них навіть заснув. На небі переморгувалися зорі, невдовзі з’явився тонкий серпик місяця, плюскала вода за кормою, а від кормової надбудови долинали приглушені голоси. Мартін навіть задрімав, закутавшись у плащ, але скоро його розбудив Ейрік і сердито поскаржився, що Санніва таки прокралась до нього й знову взялась допікати своїми благаннями.

– Спи! – відмахнувся Мартін, перевертаючись на інший бік.

У напівсні він міркував про те, що в Джоанни зовсім інша вдача. Вона чудово собою володіє, і сьогодні до нього не раз долинав її дзвінкий сміх: небіж усіляко розважав тітоньку. Але зараз Роберт уже пішов спочивати. Чи хотів Мартін, щоб Джоанна була тепер із ним? Мабуть, але навіщо? Занадто ризиковано…

Кіпр з’явився на обрії аж на світанку. Галера йшла уздовж горбистих у блакитному мареві берегів прекрасного острова, назустріч час від часу траплялися інші судна. Їхні шкіпери, помічаючи червоний хрест на головному вітрилі галери, підпливали до них і ділилися новинами з людьми на палубі. Усі вони казали таке: «Кіпр під владою Річарда Левове Серце, а самозваний імператор готується принести англійському королю омаж[111]».

До Лімасола галера підходила вже надвечір. Море вигравало міріадами іскор, на березі в променях низького сонця золотавилися пагорби та скелі, вкриті лісами й виноградниками, а в порту Лімасола, немов іще один ліс, скупчилися незчисленні щогли зі спущеними вітрилами.

Вечірній приплив плавно ніс їх у гавань. Шкіпер уривчасто віддавав накази, матроси прибирали важкі вітрила. Нарешті гребці разом налягли на весла, палуба нахилилася – і галера розвернулася правим бортом до причалу.

Саме цієї миті серед людей, які зустрічали судно на березі, Мартін помітив маршала тамплієрів Вільяма де Шампера – і немов хтось ножа всадив йому між ребер, повернувши в рані лезо. Ось вона людина, що розкусила його з першого погляду, не повірила жодному слову й наказала завдати йому тортур!

На цю зустріч Мартін не сподівався. Маршала неможливо було не впізнати – він умить виокремив його з-поміж решти тамплієрів за поставою, звичкою гордовито закидати голову й характерним жестом: обидві руки складено на руків’ї меча, що висів у нього на поясі.

Спершу оманливий госпітальєр заціпенів. А потім його думки понеслися вчвал. Що робити? Надягнути шолом зі сталевою личиною, що цілком закриє обличчя? Але тамплієр може захотіти, щоб він відрекомендувався, і тоді доведеться відкрити лице. Може, просто зараз перебратися на лазарита? Від прокажених усі без винятку намагаються бути якнайдалі. Але що тоді робити із Джоанною та графом Лестером, які бачили його зовсім іншим?

Залишається одне: зачаїтися на кораблі, аж поки маршал, зустрівши любу сестроньку, що її приїзд стане для нього великою несподіванкою, покине причал. А що, коли Джоанна забажає представити де Шамперу свого рятівника? Чи граф Роберт заговорить про нього?

Корабель повільно підходив до причалу, і Мартіну здавалося, що він уже бачить відлюдкуватий вираз обличчя храмника, його доглянуту борідку й твердий погляд холодних сірих очей. Чому він так пильно дивиться на корабель? На кого чекає? Адже він не може знати, що саме на цій галері пливе його сестра!.. Та ось уже граф Лестер, зійшовши на завішану щитами носову надбудову, гукає і махає маршалові, сповіщаючи: для месіра Вільяма де Шампера в нього на борту є неймовірний сюрприз…

Несподівано біля Мартіна виник Ейрік. Зовні він видавався спокійним, але голос лунав тривожно.

– Гей, хлопче, там, на березі, – де Шампер, цей демон! Але ж і пощастило нам!.. Слухай сюди: іди на корму і, коли галера розвернеться, пірнай та пливи до пришвартованих неподалік суден. Їх тут до біса, і ти зможеш легко за ними сховатися. У кольчузі, я знаю, ти плаваєш як риба, а всім тут зараз не до тебе. Якщо наша краля поцікавиться, де ти зник, я їй щось намелю, не переймайся. Я і буланого твого зведу на берег та прилаштую в надійне місце. А пізніше, коли стемніє, ждатиму тебе біля цього причалу… Дай-но сюди шолом! Відколи це лицарі плавають у шоломах? А так – ну випив хлопець зайвого, вирішив освіжитися. З кожним таке може статися, хоч із госпітальєром, хоч зі священиком, – усі ми люди… А тепер – уперед!

Розділ 13

Невагома долоня принцеси Беренгарії ледь помітно тремтіла на мускулястій руці Вільяма де Шампера.

Маршал скоса поглянув на наречену короля Річарда: тонкий профіль, обрамлений мереживним серпанком, ажурна корона, всипана рубінами й великими молочно-сріблястими перлинами, довгі каштанові коси, перевиті перловими разками. Принцеса стояла прямо, з високо піднятою головою в короні, і вже не була такою крихіткою, якою спершу здалася тамплієрові. Трималася вона гідно, та все ж пальці в неї тремтіли, видаючи глибоке хвилювання.

Коли король Річард оголосив, що саме він, маршал ордену Храму, вестиме його наречену до олтаря, Вільям вразився. Ні, він не почав посилатися на статут ордену – за королівською волею можна було дещо відійти від правил, він лише запитав:

– Але чому я, ваша величносте? Хто я для принцеси Наваррської?

– Ви родич Плантагенетів і бездоганно достойна людина. Кому ж іще бути названим батьком моєї нареченої? До того ж Беренгарія Наваррська багато чула про вас від моєї найяснішої матінки і теж схвалила мій вибір.

Від цих слів у маршала трохи запаморочилася голова. Як важливо, коли тебе належно оцінюють, особливо, якщо це роблять Річард Англійський і сама Елеонора Аквітанська!..

Вільям погано пам’ятав королеву-матір – він з батьками бував при дворі ще малим, оскільки був тоді спадкоємцем титулів та маєтків де Шамперів. Відтоді минуло чимало років, але ж не даремно кажуть, що королева Елеонора володіє дивовижним хистом – першою довідуватися про все на світі. Так, про нього, Вільяма де Шампера, маршала ордену Храму, справді