Читати книгу - "Експансія-I"

— Навіщо ж тоді писати дисертацію?

— Бо цього хотіла мама. І тато також, він був професором математики. А я їм обіцяла, коли вони були живі. Вони ж привчили мене тримати слово.

— Хороші у вас були тато й мама.

— Дуже. А ви що робите?

— Бізнес.

— Ви не англієць?

— Ні.

— Американець, так?

— Він. Ніколи раніше не були в Мадріді?

— Ніколи.

— Подобається місто?

— Та я ж з аеродрому — в бюро аренди, звідти — вам у бампер і після цього у вашу машину. Я тут всього лише дві години.

— Влаштували собі відпустку?

— Еге ж. Мій друг сказав, що в жовтні тут найцікавіші кориди. І квитки на них не дуже дорогі.

— Слухайте більше ваших друзів… Квитки завжди коштують однаково, тут немає туристів, закрита країна, ціпи регулюються владою… Хто ж це верзе таку нісенітницю?!

— Ви розсердились?

— Чого це я розсердився, просто не люблю, коли люди базікають дурницю.

— Ви ревнивий?

— А ви спостережлива.

— Математик, — всміхнулася Кріста, — нічого не вдієш, мені без цього не можна… Як у шахах… Знаєте, як називають шахи?

— Як?

— Єврейський бокс.

Роумен знову засміявся, аж стукнувся лобом об кермо; а посміявшись, сказав:

— Після того як ми все відрегулюємо з вашою машиною, я одвезу вас до себе. В мене велика квартира, можете жити в ній.

— Спочатку подзвоніть дружині, вона може бути проти.

— Гаразд. Подзвонимо від мене, вона у Нью-Йорку, я запитаю, чи вона не буде проти, якщо в мене поживе кілька тижнів дуже вродлива дівчина, вся у веснянках, з продовгуватими голубими очима, а волосся чорне, як вороняче крило.

— Я пофарбована, — сказала Кріста. — А взагалі я зовсім біла. Ви бачили хоч одну чорну норвежку?

— Де ви так вивчили англійську?

— Батьки віддали мене в англійську школу… Вони були англофілами… У нас частина людей німців, але більшість симпатизує англійцям.

Вони приїхали в бюро прокату, Роумен зайшов до шефа, який дрімав за скляними дверима, вифранчений, в оранжевому піджаку, яскравому галстуку, з двома фальшивими камінцями на товстих пальцях, порослих цупкими щетинистими волосиками.

— Хефе, — звернувся до нього Роумен, — ваша клієнтка мало не загинула в катастрофі. Ви всучили їй автомобіль без гальм.

— Кабальєро, — вигукнув шеф, — усі мої автомобілі проходять найретельніше обслуговування. За машинами стежать кращі іноземні спеціалісти. Я не довіряю свої машини іспанцям, ви ж знаєте наш народ, тяп-ляп, ніякої гарантії, усе поспіхом, бездумно. Я дав сеньйориті чудовий «шевролете», на ньому можна проїхати всю Європу.

— Хефе, мотлох цей ваш «шевролете», — в тон хазяїнові заперечив Роумен, ох, оці вже іспанці, вони схожі на німців, не кажуть «пежо» а «пегеоут», не «рено», а «ренаулт», і неодмінно «шевролете», а не «шевроле», потяг до повного порядку, а чи існує він на землі? Світ скуйовджений, безладний, може, в цьому й прихована його найвища чарівність. — Давайте домовимося ось про що: сеньйорита не звертається у страхове товариство, у неї багато синців, вона може завдати вам серйозної шкоди, «шевролете» стоїть біля Сібелес, нехай ваші люди притягнуть його сюди й старапно відремонтують, а ви дасте сеньйориті малолітражку, якщо вона їй буде потрібна. Домовились?

— Кабальєро, це неможливо. Ми повинні поїхати на місце події і викликати поліцію…

— Яка випише вам штраф, хефе…

— Ми з ними зможемо домовитися по-доброму.

— «Ми»? Я не маю наміру з ними домовлятися ні по-доброму, ні по-поганому. — Роумен витяг з портмоне десять доларів, поклав на стіл хазяїна й вийшов; Кріста ввімкнула приймач, знайшла музику, передавали пісні Астурії.

— Усе гаразд, — сказав він, — ми вільні. Знаєте, про що вони співають?

— Про кохання, — посміхнулася дівчина, — про що ж іще.

— Музика — це кохання, її найвища стратегія, а я запитую про тактику, тобто про слова.

— Мабуть, про квіти щось…

— Ні, «блюмен» — це німці, у них всі пісні про квіти. Іспанці оспівують дію, рух і слово; «о, як горять твої очі, коли ти говориш мені про своє серце, що завмирає від солодкого передчуття»…

— Ви дивно розмовляєте… І поводитесь не по-американськи…

— А як я повинен поводитись по-американськи?

— Напористо.

— Вам про це говорив друг, який знає ціни на тутешню кориду?

— Так.

— Пошліть його к чорту. Американці хороші люди, не вірте базіканню. Просто нам заздрять, тому й не люблять. Хай би всі навчилися так працювати, як ми, то й жили б добре… Ми, може, тільки занадто пнемось, щоб усі жили так, як ми. Нехай і нам не заважають… Погано про нас говорять лише самі заздрісники… Правда… Ви голодні?

— Дуже.

— Місто подивимося потім?

— Як скажете.

— А чого це ви стали така покірна?

— Відчула вашу силу. Ми ж як звірятка — вмить відчуваємо силу.

— Поважаєте силу?

— Як сказати. Якщо це просто сила, м'язів багато, тоді нецікаво… Я ж займаюся японською боротьбою… А якщо сила поєднується з розумом, тоді жінка піддається… Тільки сильні люди можуть бути добрими. Сильний лікар, сильний математик, сильний літератор — вони добрі… А ті, хто знає про себе правду, хто знає, що він слабкий й невдатний — хоч і в еполетах, і уславлений, — все одно злий…

— Кидайте математику, Крісто, — порадив Роумен. — Ваше місце у філософії… Що ви більше любите? М'ясо чи рибу?

— Найбільше я люблю готувати. Ненавиджу ресторани. Якщо ти не сподобалась офіціантові, він може плюнути в смажену картоплю, ніхто ж не бачить…

Роумен знову залився сміхом, постукав лобом об кермо, вирулив від Сібелес на Пассеа-дель-Прадо, повернув праворуч, зупинився біля критого ринку; коли Кріста почала зачиняти вікна в машині, ще раз сказав, що тут не крадуть, іспанці народ напрочуд чесний, узяв її за руку (вона була тепла й м'яка, серце в нього зупинилося від ніжності)' й повів дівчину в м'ясний павільйон.

— Продаю, — сказав він, кивнувши на ряди, повні продуктів. — Вибирайте — що душі заманеться.

— Не розорю?

— Ну й що? Зберемо банду, почнемо грабувати на дорогах.

— Тут зайці є?

— Тут е все. Але тільки тоді, коли у вас є гроші.

— Я вмію готувати зайця. З часником, цибулею й помідорами.

— Мати навчила?

Кріста похитала головою:

— Той друг, якого ви відразу не злюбили.

— У такому разі зайця ми не купуватимемо. Що ви ще вмієте готувати?

— Можу зробити тушковану телятину.

— Хто вчив?

— Ви хочете, щоб я відповіла «мама»?

— Так.

— Бабуся.

— Годиться. Купуємо телятину. Вмієте вибирати? Чи допомогти?

— Що треба відповісти?

— У цьому випадку можете відповідати що хочете.

— Мій друг любить, коли я це роблю сама.

— Знаєте що, скажіть, де ви хотіли б зупинитися, я вас відвезу в готель.

— Я й сама дійду.

— Чемодан у