Читати книгу - "Остання любов президента"

Але мама звертає з центральної алеї ліворуч та веде мене у напрямку госпдвору з одноповерховими непримітними будівлями.

Я озираюся на розставленні просто неба шматки полірованого граніту та мармуру — заготовки для пам’ятників.

— А Сєва де? — запитує мама в неголеного чоловіка у ватянику і з молотком у руках.

— Сєво! — волає роззираючись він. — До тебе прийшли!

За кілька секунд з’являється Сєва, якому на вигляд можна дати років із п’ятдесят. Він теж у ватянику, зелених офіцерських штанах, заправлених у кирзові чоботи.

— Усе гаразд! — доповідає він мамі. — Я слів на вітер не кидаю!

Він веде нас між огорожею та будівлями на невелике подвір’я, де під накриттям лежать на темних від вологи дошках вже готові пам’ятники.

Зупиняємося перед темним полірованим гранітом, на якому золотистими літерами видруковано:

«Бродський Давид Ісаакович.

12 жовтня 1922 року — 9 березня 1992.

Дорогому дядькові з любов’ю сім’я Буніних».

А над написом — свіженький керамічний фотоовал з обличчям старого, якого ледве можна впізнати.

— А звідки ти все це про нього знаєш? — я здивовано дивлюсь мамі у вічі. — I дату народження, і прізвище? Навіть я цього не знав!

Вона мовчки простягає мені посвідчення члена ДТСААФ, яке узяла з пакета із документами.

— Покладеш назад, — каже вона.

На її обличчі тиха радість, ніби вона щойно виконала якийсь святий обов’язок.

— Постривай. — Я зупиняю свій погляд на даті смерті. — Адже він помер раніше!

— Він помер після того, як написав заяву у ЖЕК з проханням тебе прописати. — Мама розмовляє зі мною пошепки, одночасно дивиться скоса на Сєву, який відійшов до огорожі перекурити.

Тепер я все розумію! Молодець, мамо! Тут тобі і людинолюбство, і практичність, і доказ. Ну справжній документ! Дійсно! Великий гранітний документ. Свідоцтво про народження та смерть одночасно!

— Ну то що? Є які-небудь претензії? — підходить до нас Сєва. Він не дивиться на нас, уся його увага прикута до носка свого кирзового чобота, яким він гасить недопалок.

— Ні, ні! — поспішає відповісти мати. — Ти залиши нас на хвилинку!

Це вона до мене. Я відходжу та спостерігаю, як вони удвох із Сєвою перераховують чималу пачку купоно-карбованців. Так от куди пішли гроші, які мати вирвала з чіпких рук інвестиційних шахраїв разом із відсотками!

— Так! До речі! Адже він тут похований? — запитує в мене мама, відволікаючись на мить від грошей.

Сєва теж дивиться на мене уважно, ніби очікує сигналу для того, щоб відразу зібрати команду та понести цей пам’ятник для термінового встановлення. Щоб потім перераховувати ще одну таку саму пачку купоно-карбованців.

— Ні, він не тут... На іншому кладовищі! — відказую я.

— Тоді треба, щоб ви сьогодні або завтра його забрали, — досить голосно та нерозбірливо бурмоче Сєва. — Бо в нас тут перевірки, а цей граніт... він не оформлений...

— Так-так, — знову поспішає запевнити мама. — Він заїде й забере! — Вона має на увазі мене.

— Але спочатку ти мене знайдеш! — пояснює мені Сєва, ховаючи гроші кудись за пазуху. Навіть не знав, що у ватяниках є внутрішні кишені! — Але спочатку запитаєш Сєву, зрозумів?

Я зрозумів. Я все вже зрозумів. Я лише не зрозумів, що маю робити з цим пам’ятником? Треба буде терміново зателефонувати до отця Василія. Сьогодні ж увечері. Ні, сьогодні в нашому ресторані закрите свято... Зателефоную я до нього завтра вранці!

Добрий водій «тридцятого» автобуса уже рушив із зупинки, але пригальмував, щоб підібрати нас біля воріт кладовища. Усе таки саме кладовище діє на людей по-особливому: робить їх добрішими, людянішими. Чи чужа смерть робить їх добрішими? Адже йому, водієві, могло б спасти на думку, що ми йдемо з похоронів?

«Дмитрик уже, мабуть, чекає не дочекається своєї лікарської ковбаси», — міркую я.

Думаю і посміхаюся. Адже у очах Дмитра теж з’являється доброта, коли він нас бачить. А у наших очах, мабуть, з’являється жаль і співчуття. Так він і продовжується, цей нескінченний людський обмін. Жаль і співчуття в обмін на лікарську ковбасу та доброту!

146

Цюріх. 28 жовтня 2004 року.

Перш ніж зайти до Світланиної палати, я хвилин п’ять стояв під дверима та прислухався. Я не почув жодних звуків. Подумав, що вона спить. Я тихенько прочинив двері.

Світлана лежала на ліжку й дивилась у стелю. Блідість її обличчя налякала мене. Протягом усієї вагітності її обличчя було блідим, але зараз до цієї блідості додався ще синій відтінок. Відтінок смерті.

Добряче злякавшись, я швидким кроком підійшов до її ліжка. Хотів переконатися, що вона жива.

Вона повернула голову набік, подивилася на мене. I тут тиша вибухнула, розірвалася. Світланине обличчя стислося, наче від болю. З очей потекли сльози. Вона заридала, невпинно шепочучи: «Пробач мені! Заради Бога, пробач! Пробач».

Я став перед ліжком на коліна. Нахилився до неї, обійняв.

— Пробач мені, заради Бога! — шепотіла вона крізь сльози.

Я не знаю, скільки часу вона плакала. У мене більше не було годинника, і я не знав, куди він подівся. Мабуть, загубив. Але у якусь мить Світлана замовкла. Вона зупинила свій погляд на моєму обличчі. Її погляд про щось благав. I блідість її раптом стала вже не такою страшною.

— Я тебе кохаю, — прошепотів я та погладив її по щоці.

— Вони такі маленькі, такі гарні, — прошепотіла Світлана. — Мені їх приносили. Чистеньких, помитих, одягнених. Хлопчик був у блакитних повзунках, а дівчинка — у рожевих... Дали їх потримати! Я їх тримаю, а вони мовчать! Я їх колишу, а вони мовчать!..

Зі Світланиних очей знову полилися сльози. Я підвівся з колін і присів біля неї на ліжко. Поклав свою руку на її плече, яке здригалося від ридань. I сам заплакав. Тут можна було не стримувати сліз. Тут не було чужих.

I ми плакали разом. У дивній траурній тиші цієї кімнати, що не мала нічого спільного зі звичайною лікарняною палатою.

— Здалося б їх якось назвати, — прошепотів я через деякий час. — Давай ти назвеш дівчинку, а я — хлопчика.

Світлана погодилася. Замислилася. Потім відповіла:

— Віра.

— Олег, — прошепотів я.

— Чому Олег? — здивувалася Світлана.

Я не знав, що відповісти.

— Просто так, гарне ім’я.

— Віра і Олег, — промовила вона, прислуховуючись до звучання імен.