Читати книгу - "Остання любов президента"

Я обернувся до Міли, кивнув їй. Потім збагнув, що підтвердити моє розуміння я мав би й пані-реєстраторці. Їй я також кивнув.

У моїх очах з’явилися сльози. Я стримував їх лише силою волі. Здавалося, що якщо я хоч на мить послаблю цю силу, то вони поллються річкою з моїх очей. Будуть текти на підлогу, і знову хтось критично погляне на калюжу біля моїх ніг.

У мене боліли плечі. Ніби я, надриваючись, щойно на власному горбі переніс кудись дуже важкий камінь. У мене, здається, боліло все. I дуже хотілося заплющити очі. Закрити, як водопровідний кран. Наглухо, і щоб сльози залишилися усередині. Моє самовідчуття поступово ставало якимось механічним, ніби усе живе всередині мене заховалося, причаїлось.

— Може, кави? — продзвенів чийсь голос.

Хто тут мені пропонує каву? Міла чи пані? Я подивився на кожну окремо. Зрозумів, що пропозиція була від пані. Заперечливо похитав головою.

— Я вас не кваплю, ви маєте один день для прийняття рішення. Порадьтеся з дружиною, а потім приходьте!

144

Крим. 31 грудня 2015 року.

Все начебто нічого, але відсутність снігу мене турбує. Майї однаково, вона бродить заміською резиденцією з келихом чудового французького шампанського. Почувається королевою, яку залишили фрейліни. Дійсно, я не подумав про те, що постійно перебувати разом з нею мені буде нудно, а їй більше ні з ким бути. На годиннику — за п’ять хвилин десята. З їдальні долинає брязкіт посуду, обслуга готує святковий стіл. Львович пішов перевіряти обстановку в країні, і перевіряє її вже півгодини. Хоча, що там її перевіряти. Зараз будуть новини, ось тобі і вся обстановка. Новини, до речі, перебувають під чітким контролем людей Львовича, тож жодна з поганих новин цього року в країну вже не просякне. Не можна псувати свято народові. Все інше можна, але це не я так вважаю. Так виходить.

Я присідаю на диван перед великим плоским телеекраном, що висить, як картина, на протилежній стіні. Беру з мармурового кавового столика пульт. Натискаю на кнопку, і якісь там рідкі кристали оживляють телевізор. Диван здається мені жорсткуватим: це моя пам’ять провокує скорботу за викраденим диваном майора Мельниченка.

У залі я залишаюся з собою наодинці. Моє «Гей!» лунає гучно та віддається ледве чутним відголосом.

Зазирає помічник. На його обличчі — втомлене «чого бажаєте?».

— Скажи Львовичу: нехай перевірить, чи знайшли диван!

Помічник щезає, а на телеекрані вже заставка новин першого каналу.

Спочатку — репортажі з головних вулиць обласних центрів, миготять головні ялинки Житомира, Луганська, Сімферополя, Львова. Найбідніша та найменша — у центрі Ужгорода. «Треба запам’ятати!» — наказую я своїй пам’яті. Потім — репортаж з Печерської лаври. Пізніше — Володимирівський собор та повідомлення про нове диво: заплакала ікона нового святого великомученика Володимира. Ікону показують широким планом. Під очима святого Ульянова дійсно дві мокрі доріжки сліз. На колінах перед новою чудотворною іконою стоять кілька бабусь та пара молодих людей. Ось ще хтось стає перед нею на коліна та ревно хреститься. Камера опускається, одночасно повертаючись об’єктивом до обличчя цього богомольця. Мабуть, оператор теж стає на коліна. «Бісова личина!» — вихоплюється в мене, коли обличчя богомольця заповнює весь екран. Це ж Казимир, власник української електрики. Він дивиться у об’єктив телекамери так напружено й чуттєво, що з його очей, здається, от-от потечуть сльози.

«Я бажаю українському народові щастя, благополуччя, процвітання та економічного дива!» — промовляє він, а на його обличчі написано зовсім інше: «Як мені вас шкода, бідних, нікчемних жебраків, замордованих сьогоднішньою владою».

— Ах ти ж лайно! — кажу я екранові та обертаюся до дверей. Де в біса цей Львович? Кого він залишив у Києві наглядати за ефіром?

Коля Львович з’являється тільки на прогнозі погоди. Я вимикаю телевізор.

— Ти новини дивився? — мої очі сердито впираються в його обличчя.

— Ні, я тут...

— Що ти тут? Хто вам дозволив пускати в ефір Казимира і його побажання українському народу? Якого хера?

Львович розгубився. Зрозуміло, що цього з ним не узгоджували.

— Я дізнаюся, я усіх на х... звільню! — бурмоче він.

— Національний канал на кого працює? — продовжую я.

— Зачекайте п’ять хвилин! — мало що не вигукує Львович та зникає.

Хер з ним, нехай собі розбирається! Я піду до Майї, нехай заспокоює мене, бо я їм такий Новий рік влаштую, що їм закортить у старому залишитися!

145

Київ. Квітень 1992 року. Неділя.

Мама відчиняє мені двері та посміхається. Дивно, як це багато означає — жити окремо! Протягом останнього місяця вона мені нічим не дорікнула. Щонеділі я приїжджаю до неї. Ми снідаємо та їдемо до Дмитра.

У коридорі квартири-«хрущовки» пахне яловичими котлетами та гречаною кашею. Саме тут у коридорі стоїть її єгипетська шкіряна господарська сумка з передачею для брата. Я знаю, що коли нахилитися до сумки, то запах свіжої лікарської ковбаси переб’є запах яловичих котлет. Але навіщо нюхати чуже?

Сніданок закінчується дефіцитною індійською розчинною кавою. Цю каву мама вважає дефіцитом традиційно вже років із десять. Я підтакую їй через почуття солідарності.

— Ти б нас із Дмитром хоч раз запросив би до себе у ресторан, — говорить мама, взуваючи чоботи. Потім вона з важкістю застібає на чоботах блискавки, одягає пальто.

— Запрошу! — обіцяю я. — Потрібно лише день підібрати, щоб нікого не було!

На «тринадцятому» автобусі ми під’їжджаємо до кладовища «Берківці», де можна пересісти на «тридцятий» маршрут та доїхати прямісінько до прохідної Дмитрового психпритулку. Я несу сумку і намагаюся здогадатися: що там у ній, крім лікарської ковбаси. Сумка важить майже десять кілограмів!

Переходимо дорогу, я обганяю матір та йду на зупинку «тридцятого».

— Сергію! — гукає мене мати.

Я озираюсь.

— Давай зайдемо на хвильку! — вона вказує поглядом на центральний вхід міського кладовища.

— Навіщо? — запитую я, а сам думаю: з нашої родини там ніхто не похований... Але, здається нещодавно від раку померла мамина подруга... Можливо, до неї?

Я погоджуюся, і ми разом заходимо у ворота кладовища.

«Аби тільки не далеко», — думаю я, відчуваючи рукою вагу господарської сумки. Адже цвинтар великий, з кінця в кінець