Читати книгу - "Викрадачі"

— Можете запитувати, — сказав він трохи різко. Потім посміхнувся. — Хочете, присядемо на хвилинку? — Він подивився навкруги, я так само: на протилежному боці широкого двору, позад студентської кав’ярні, було багато стільців і столиків. — Підемо туди? — запропонував Роберт. — Якраз збирався зробити невелику перерву й випити лимонаду.

Замість того ми з’їли другий сніданок, сидячи на свіжому повітрі серед студентів із сумками: дехто готувався до іспитів, інші просто розмовляли й грілись на сонці, потягуючи каву. Роберт замовив величезний сандвіч з тунцем, а до нього — солоні огірки й гірку чіпсів, я замовила салат. Він наполіг на тому, що розрахується за їжу, а я — на тому, що візьму нам обом по великій картонній склянці лимонаду (з автомата, утім, все одно він був добрий). Спершу ми снідали мовчки. Вже давно я показала йому свою залікову роботу, ми розпрощалися на останньому занятті, і хоча зараз я чекала слушної миті, щоб розпитати про картину «Полотно, олія», мені здавалося, що ми тепер майже друзі, тому що стосунки викладача й студентки скінчилися. Цю думку, однак, я відкинула в ту ж хвилину, коли вона з’явилася, як надто зухвалу: він видатний майстер, а я ніхто — так собі, трошки таланту. До тієї хвилини я не помічала як сліди ані птахів, що повернулися після сніжної зими, ані дерев у яскравих барвах, ані сяючих будинків; вікна їдальні були розчинені, аби впустити всередину весну.

Роберт запалив цигарку, вибачившись заздалегідь.

— Зазвичай я не палю, — сказав, — але цього тижня купив пачку цигарок, щоб відсвяткувати закінчення навчального року. Більше купувати наразі не збираюся. Тільки раз на рік. — Він пішов усередину кав’ярні й приніс попільничку, а потім влаштувався на стільці й запропонував: — Гаразд, давайте свої запитання, тільки майте на увазі: як правило, я не розповідаю про власні картини.

Це було для мене новиною. Мала б відповісти, що взагалі нічого не знаю про нього. Роберт, однак, виглядав задоволеним, готувався розважитися, а очі ковзнули по моєму волоссю, коли я закинула його за плечі — тоді волосся в мене сягало талії й було білявим, то мій природний колір. Але він нічого більше не сказав, тож говорити доводилося мені.

— Це означає, що мені краще вас не розпитувати?

— Розпитувати — будь ласка, проте я можу не відповісти, ось і все. На мою думку, в художників немає відповідей на запитання про власні картини. Про картину ніхто нічого не знає певного — хіба що сама картина. І в будь-якому разі картина повинна мати в собі якусь загадку, тільки тоді вона є витвором мистецтва.

Я допила лимонад, збираючись із духом.

— Мені дуже сподобалися всі ваші картини. Пейзажі просто чудові. — У той час я була надто молодою, щоб збагнути, як такі заяви сприймаються геніями, але мені вистачило здорового глузду нічого не сказати про автопортрет. — А запитати хочу про велику картину — ту, де на канапі сидить жінка. Я гадаю, що то ваша дружина, але вона вдягнена в неймовірну старомодну сукню. Яка історія із цим пов’язана?

Він знову поглянув на мене, цього разу був на сторожі.

— Яка історія?

— Так. Бачте, там стільки подробиць: вікно, дзеркало, — картина така складна, а жінка видається абсолютно живою. Вона позувала вам чи ви користувалися фотографією?

Він дивився крізь мене й бачив, напевно, аж кам’яну стіну за моєю спиною — стіну корпусу студентської спілки.

— Це не моя дружина, а фотографіями я не користуюся. — Голос звучав лагідно, хоча й немов здалеку; Роберт затягся цигаркою. Він придивився до своєї іншої руки, що лежала на столі, зігнув і розігнув пальці, сильно потер суглоби (вже пізніше я зрозуміла, що художники повільно, але неухильно просуваються до артриту). Коли він знову підвів погляд, очі були примружені, але дивилися на мене, а не на уявний виднокруг. — Якщо я вам скажу, хто вона, ви обіцяєте зберегти таємницю?

Щось кольнуло мене при цьому — було лячно, як у дитинстві, коли дорослий пропонує поділитися з тобою чимось призначеним для дорослих: розповісти, наприклад, що його засмучує в душі, або про нестачу грошей (ти вже й сама здогадалася, але тобі можна про це не замислюватися ще кілька років, доки не виростеш), або про щось, борони Боже, жахливе, пов’язане із сексом. Чи не збирався Роберт розповісти мені про свої таємні брудні пристрасті, про своїх коханок? У літніх людей такі речі часом трапляються, хоча для такого вони вже застарі й мали б самі це розуміти. Наскільки приємніше бути молодою й вільною та хизуватися чиєюсь любов’ю до тебе й власними помилками, й тілом! Я звикла ставитися зі співчуттям до всіх, кому більше тридцяти, й була досить жорстокою, щоб не робити винятку для Роберта Олівера з його обвітреним обличчям і єдиною цигаркою навесні.

— Авжеж, — відповіла я, хоча серце в мене калаталося. — Я вмію зберігати таємниці.

— Що ж… — Він струсив попіл у попільничку. — Якщо хочете правди, то я сам не знаю, хто вона. — Він швидко заморгав. — Боже мій, — в його голосі бринів відчай, — якби я тільки знав, хто вона була!

Це було настільки несподівано, незрозуміло, настільки дивно, що в мене по спині пробігли мурахи, і я кілька хвилин нічого не могла вимовити, мало не запевнила себе, що останньої фрази він взагалі не сказав. Я просто не могла збагнути, що до чого й як реагувати. Як це могло бути, щоб він когось малював і не знав кого? Я гадала, що коли йому потрібно, він пише з друзів, з дружини, з найманих натурниць, тобто йому позують. Що ж він, просто міг запросити якусь красуню з вулиці, як робив то Пікассо? Не було бажання питати його прямо, виказувати свою розгубленість і необізнаність. Потім я здогадалася.

— Ви хочете сказати, що уявили її собі?

На цей раз його погляд зробився грізним, а я замислилася, чи подобається він мені врешті-решт? Він насправді старий і занехаяний. Можливо, божевільний.

— A-а, ні, вона справжня жінка, у своєму роді. — І він посміхнувся, на моє велике полегшення, хоч я відчувала якусь неясну образу. Роберт витяг з пачки другу цигарку. — Ще лимонаду?

— Ні, дякую, — відмовилась я. Була зачеплена моя гордість: він запропонував жагучу таємницю й не надав глядачеві навіть ниточки, за яку вхопитися. І, здається, не бачив сенсу робити виняток навіть для мене, своєї