Читати книгу - "Проект «Україна». Галичина в Українській революції 1917–1921 рр."

численні економічні договори. Обговорити післявоєнні реалії вирішили й найкрупніші держави світу, представники яких зібралися в Генуї. Цю високу трибуну намагалися використати й галицькі політики, надіславши її учасникам 8 квітня нову заключно-протестаційну ноту. 19 квітня з Відня на сонячну Адріатику відбула представницька делегація у складі Є. Петрушевича (голова), К. Левицького, С. Рудницького, О. Назарука. Через день, прибувши до Генуї, керівник галицької делегації повідомив журналістів, що на адресу конференції надійшло понад двісті протестаційних телеграм від українців краю та діаспори з осудом злодіянь поляків на Прикарпатті, Волині та Надзбруччі[610].

Але галицьку проблему, врешті-решт, було знято з обговорення. Щоправда, у ці дні у Генуї відбулась давно очікувана неофіційна зустріч Є. Петрушевича із головою Раднаркому УРСР Х. Раковським[611]. Про неї, до речі, не була проінформована ні галицька громадськість, ні читацький загал Радянської України. Вказана зустріч, як нам видається, започаткувала не тільки діалог Є. Петрушевича із радянським Харковом, але й координацію спільних зовнішньополітичних акцій. Сторони відмовились від офіційних взаємних образ і докорів. Х. Раковському особливо імпонувала галицька критичність політики Симона Петлюри у 1920–1921 роках. І він робив усе можливе, щоб ця критичність переросла у ворожість і конфронтацію. Ось і вся розгадка «дружби»: таким чином послаблювались опозиційні сили і розкладалась політична і військова еміграція. Основна частина так званої трудової еміграції стояла поза великою політикою, а її молода генерація підтримувала курс соціалістичний і політику українізації в УРСР.

До речі, за бурхливими подіями на Радянській Україні пильно стежили й українські політики Східної Галичини. Одні – з острахом, другі – з цікавістю, треті – із жалем і співчуттям. Наддніпрянщину саме охопив голод. Понівечені війнами поля, промислова розруха, реформи-експерименти на селі, брак чоловічих рук – все це сильно підірвало сільськогосподарське виробництво. Полегшити трагедію співвітчизників взявся у травні—червні 1922 р. Краєвий комітет допомоги голодній Україні, до якого увійшли недавні парламентарії і урядовці ЗУНР, старшини УГА – А. Горбачевський, Р. Купчинський, В. Загайкевич, В. Охримович, В. Стефаник, К. Студинський, А. Чайківський, С. Шухевич, М. Луцький, І. Макух, В. Марганець, В. Щуровський, а також інші відомі політики, науковці і митці краю – М. Галущинський, В. Дорошенко, І. Крип’якевич, І. Липа, С. Людкевич, О. Новаківський, М. Панчишин, В. Щурат[612]. Частина з них 1933 р. ввійшли у новий Комітет допомоги голодуючим в УРСР (діяв у Львові і галицьких повітах).

У цей же час започатковується «зміновіховство» – рух за повернення еміграції на батьківщину, яка до того ж оголосила помилування численним категоріям «ворогів» і персонально багатьом політичним і військовим провідникам антибільшовизму. Про свої симпатії до новацій на Україні прямо чи опосередковано почали говорити Михайло Грушевський, Степан Рудницький, Богдан Чайківський, Семен Вітик, Григорій Коссак, Антін Крушельницький та інші відомі громадські і військові діячі. А невдовзі і Юрко Тютюнник, який щойно повернувся із збройного походу на Україну.

Прищепленням отакої «любові» займалися насамперед офіційні радянські структури. Секретні донедавна документи київських і московських архівів засвідчують надзвичайну активність уряду УСРР, ЦК КП(б)У щодо об’єднання співвітчизників на більшовицькій платформі, а точніше національному розкладу. Причому їх дипломатичні представники у Відні, Празі, Варшаві і Берліні – Ю. Коцюбинський, М. Левицький, О. Шумський, В. Ауссем, а також неофіційні посланці до комуністичних партій вказаних країн вдавались до крайніх методів, нерідко не зовсім етичних, щоб нейтралізувати політичну еміграцію, посіявши між окремими її групами ворожнечу. Зокрема, 22 червня 1922 р. Ю. Коцюбинський інформував Харків, що веде у Відні активні переговори з емігрантськими групами Андрієвського, Матюшенка, колишнім командувачем УГА О. Грековим; переговори з Є. Петрушевичем тимчасово відкладені[613].

Значні зусилля спрямовувались на таборитів Чехословаччини. Уже восени 1920 р. до інтернованої галицької бригади генерала А. Кравса із Харкова надіслано професійних більшовицьких агітаторів-провокаторів. В архіві ЦК КПУ зберігається агентурна доповідна від 15 листопада 1920 р. про морально-політичний клімат серед інтернованих, створення осередку української компартії, який встановив зв’язок з керівником закордонної групи УКП у Відні Володимиром Винниченком. Але це не влаштовувало керівну компартійну верхівку Країни рад, бо між більшовиками і УКП були значні програмні розбіжності. Отож з метою комунізації і взагалі дискредитації опонентів невдовзі туди із Москви було надіслано функціонера галбюро при ЦК РКП(б) М. Чуру. Про ефективність цього контрпропагандистського заходу судити важко. У документах республіканського наркомату закордонних справ нещодавно виявлено «Ситуаційний звіт тимчасового центру комітету КПСГ на Чехословаччині», написаний наприкінці 1922 р., в якому зазначено: галицькі комуністи поширили серед українських скитальців 4 тис. примірників комуністичної літератури, «створили 38 гуртків, котрими обнято 22 військові частини», під впливом комуністичної організації, запевняє звіт, була половина інтернованих[614]. Однак повідомлення до НКЗС України видавало бажане за дійсне: у 1924–1925 рр. на Радянську Україну виїхало не більше 2 тис. осіб. Більшість же утрималась від співпраці з радянською владою[615].

Зроблено спроби сформувати у таборах й осередки української компартії. Їх діяльність координував керівник закордонної групи УКП у Відні Володимир Винниченко[616].

Ще одна цікава деталь. 31 серпня 1921 р. закордонний відділ ЦК КП(6)У доповідав російському ЦК і особисто В. Леніну та Л. Троцькому, що вважає за необхідне ужити заходів для поглиблення розколу між Є. Петрушевичем і полковником Є. Коновальцем, який встановив зв’язок із українськими повстанцями[617]. Більшовицька влада намагалась розпалити конфлікт між прихильниками Є. Петрушевича і дітищем Є. Коновальця – Українською військовою організацією – збройним відгалуженням українських партій. Як відомо, УВО була таємно створена у середині 1920 р. і ставила за мету організацію збройного підпілля проти окупаційного режиму, за відновлення самостійної Української держави. До її військової колегії увійшли старшини УСС і УГА О. Навроцький, М. Матчак, Я. Чиж, Ю. Полянський, В. Целевич. На чолі УВО у різні роки стояли А. Ягельник, Я. Індишевський, Ю. Головінський, Є. Коновалець, О. Сеник, Р. Сушко, Б. Гнатевич, В. Горбовий[618]. Організацію відразу ж запримітив не тільки широкий український загал, але й польська влада. Молоді революціонери організували загрожувальні замахи – 19 жовтня 1920 р. на шкільного куратора С. Собінського, 26 вересня 1921 р. на маршалка Ю. Пілсудського, 5 вересня 1924 р. на президента С. Войциховського, – а згодом – антиукраїнський часопис «Слово польське», Східні торги у Львові. До своїх акцій УВО залучило Групу української націоналістичної молоді в Празі – Йозефові, Легію українських націоналістів у Падебрадах, Союз української націоналістичної молоді у Львові[619].

Усе це, з одного боку, не на жарт налякало поляків, а з другого – прикувало до УВО співвітчизників обабіч Збруча.