Читати книгу - "Проект «Україна». Галичина в Українській революції 1917–1921 рр."

створено у травні 1919 р. для гірської бригади отамана Перського, згодом – галицької групи А. Кравса. Особливим пошанівком у таборі користувався натуральний гімназійний курс, над яким здійснювало опіку віденське міністерство освіти ЗУНР, а його міністр А. Артимович приїжджав видавати випускникам спеціальні свідоцтва. Поштово-телеграфний курс допомагав вести представник уряду ЗУНР доктор Турин.

Опісля створено табір у Ліберцях. Перший транспорт сюди прибув 10 вересня 1920 р. На початку 1921 р. серед таборитів було 450 старшин, 563 стрільці, 66 жінок і 25 дітей. Крім бійців УГА, утримувалися в’язні з італійського табору в Касіно. Видавалась газета «Нові вісті», гумористичні журнали «Лязарет», «Покопешт». 1 листопада 1920 р. вийшов перший номер часопису «Український скиталець» (редактор Я. Голота). Тут успішно діяли театр, а також секції – співочо-музична, історична, фотографічна, мистецька, дитяча, курси – поштовий, французької мови, гімназійний, торговий. Чимало прихильників збирав «Союз Українок».

Навесні 1921 р. інтернованих українців перевели із Ліберець і Німецького Яблонного до Йозефова, через бараки якого пройшло не менше 10 тис. українських стрільців. Діяли там і всі вищезгадані громадські структури – секції, курси, гуртки, спорткоманди[600]. Життям таборитів постійно цікавився Є. Петрушевич і члени його уряду. За активну громадську роботу серед інтернованого стрілецтва президент Є. Петрушевич 21 серпня 1921 р. висловив подяку: полковнику Арнольду Вольфу (команданту табору у Йозефові), полковнику Гнату Стефаніву (команданту українських військових частин Прикарпаття і Словаччини), сотнику Івану Рудницькому (військовому відпоручнику у Празі), майору Роману Висоцькому і чотарю Мирону Дольницькому (провіднику культурно-просвітнього таборового гуртка у Йозефові)[601].

У Чехословаччині було створено ряд менших таборів і цілу мережу українських робітничих сотень. На початку 1922 р. у 51 таборі перебувало 15 тис. стрільців і старшин. Через півроку залишилось 5,7 тис. скитальців (47 таборів). Найбільше у Йозефові (800 осіб), Празі (748), Німецькому Яблонному (500), Терезині (378), Ліберцях (235), Пардубіце (270) Банській Луці (151), Кошіце (125), Міловіце (122) Чопі (110), Альзені (107), Ужгороді (87). Улітку їх поповнили 2255 інтернованих із польських таборів (Каліш, Щепйорно, Тухоля). Але вже до кінця року у країні залишилось 3 тис. скитальців, більшість таборів було ліквідовано. Ці цифри почерпнуто із агентурних довідок наркомату закордонних справ УРСР[602].

Відзначимо також, що представники Української Національної Ради організовували у Чехословаччині масові заходи, особливо на честь річниць Листопадового вибуху. За участю міністра М. Лозинського і українських студентів 1 листопада 1922 р. у Празі відбулась святочна академія, на якій зачитано реферат Іларія Ольховського і виконано вірші І. Франка, П. Карманського, В. Пачовського, музичні твори М. Лисенка, С. Людкевича. Святкове зібрання української колонії у Падебрадах ухвалило у цей день резолюцію протесту:

«1. Проти окупації Польщею західноукраїнських земель. 2. Проти насильного переводження виборів до польського сойму в Східній Галичині всупереч волі українського народу. 3. Проти нечуваного в культурному світі вандалізму нищення українських культурних інституцій. 4. Проти заборони заложення української святині наук, університету у Львові і проти переслідування українського шкільництва на західних землях, окупованих Польщею. 5. Проти переслідування й арештування української інтелігенції, селян і робітників, як засобу знищення українського народу. 6. Проти польського суду над Степаном Федаком і товаришами за зраду польської держави, якої громадянами вони є. 7. Проти колонізації українських земель польськими колоністами, коли більшість українських селян наслідком безземелля змушена емігрувати. 8. Проти нечуваного терору польського війська, жандармерії, поліції і тайних агентів, що забирають від населення засоби поживи…»[603]

Хай кат дрижить!..

Ми хочем жить

Всевольними на світі…

Ці закличні слова були написані на рекламних афішах до Першолистопадового свята у таборі Йозефові. Після обходу і ранкової Служби Божої перед таборовим театром стрільцям і гостям зачитано звернення Є. Петрушевича. Свято завершилось великим театралізованим дійством, декламуванням і співом діток стрільців:

Вкраїно-мати! Кат сконав!

Не даром бились ми за волю,

Бо кат сконав Тобі на щастє і на долю,

Щоб обернути в пишний рай святу руїну…

…Де впала крові хоч краплина,

Де тільки тихий стогін чуть,

Всі, як душа одна, єдина,

Нас ждуть…[604]

До речі, у цей день посол у Бразилії Петро Карманський написав колискову:

Спіть. Герої, спіть! Голови склоніть!

Най вколише вашу тугу

Шумнокрилий вітер з лугу:

Голови склоніть.

Тихим сном засніть…

Як настане час, ми розбудим вас.

Загрохочуть салютами,

Задрижать бескидські скали

Ми розбудим вас,

Дожидайте нас…[605]

Певні надії покладались й на Німеччину, зокрема, прибічників гетьмана Павла Скоропадського і архікнязя Вільгельма Габсбурґа. У Берліні, куди переселилося більше тисячі галичан і наддніпрянців, недовго, але наполегливо, працював посол Євген Левицький.

Уряд ЗУНР намагався впливати і на наддніпрянців Польщі, але, як нам здається, безуспішно. С. Петлюра не йшов на компроміси. 27 квітня 1920 р. він підписав «Маніфест Голови Високої Директорії до українського народу», у якому критикував галичан: «Галицька армія, заведена своїми провідниками, перейшла на сторону нашого ворога, оставляючи наддніпрянську армію в положенню без виходу… Польський народ в особі свого начальника Йосифа Пілсудського і в особі свойого уряду вшанував Твої права і признав твою державну незалежність. Між урядами України і Польщі прийшло до порозуміння…»[606] Подібні «маніфести» і «заяви» писалися й діячами Тарнівського центру УНР і далі.

Водночас не вийшло конструктивної співпраці із Міжпартійною радою у Львові. Незгоди особливо загострились у середині 1922 р. – у зв’язку з листопадовими виборами до польського сейму, у яких більшість українських партій вирішила взяти участь. Оскільки цей акт означав би автоматичне визнання окупаційної влади, Є. Петрушевич виступив проти участі у виборах західних українців. Для усунення незгод між урядом ЗУНР і Міжпартійною радою у липні 1922 р. до Відня приїхав В. Бачинський, один із прибічників угоди з польськими властями. На щастя, Є. Петрушевичу вдалося переконати опонентів у недоцільності брати участь у виборах[607]. Звернення президента Є. Петрушевича і членів Української Національної Ради К. Левицького, О. Назарука, Р. Перфецького, Н. Селезінки, О. Сероїчковського і В. Сінгалевича «До населення Галицької землі!» (10 вересня 1922 р.) із закликом бойкотувати вибори було підтримане значною частиною українського населення[608]. Дістали схвалення галичан й дві протестаційні ноти Антанти з приводу незаконного призову українців краю до служби в польській окупаційній армії[609].

Як бачимо, галицький уряд робив усе, щоб полум’я народного гніву не гасло, а світова громадськість була детально проінформована про галицьку трагедію і взяла під дипломатичний захист змасакровану поляками ЗУНР.

Хвороба бездержавності?

Навесні 1922 р. світ уже загоював рани і відбудовував знищене війною господарство, заключав