Читати книгу - "Червоногрудка"

Фьоуке поставив кавоварку на столик і сів у крісло. На кавоварку було намотано холодний рушник. Давня військова хитрість, — пояснив господар з лукавою посмішкою. Йому дуже хотілося, аби гість запитав, у чому суть цієї хитрості, але в Харрі було обмаль часу.

— Пропала дружина Евена Юля, — сказав він.

— Ну й ну! Втекла?

— Не думаю. Ви з нею знайомі?

— Особисто не зустрічав, але чув, який був переполох, коли Юль збирався одружуватись. Що вона була фельдшеркою і все таке інше. А що сталося?

Харрі розповів про телефонні дзвінки і раптове зникнення.

— Більше нам нічого не відомо. Я думав, ви знайомі з нею, і сподівався, що ви подасте яку-небудь ідею.

— Вибачте, але… — Фьоуке замовк, надпив кави. Схоже, він щось надумав. — Що, ви кажете, було написано на дзеркалі?

— Бог мені суддя, — сказав Харрі.

— Гм.

— Про що ви задумалися?

— Я взагалі-то не певен… — Фьоуке потер неголене підборіддя.

— Просто скажіть.

— Ви кажете, він, можливо, хотів пояснити свій вчинок, зробити так, щоб його зрозуміли…

— Ну?

Фьоуке підвівся, підійшов до книжкової шафи, дістав звідти грубу книжку і почав її перегортати.

— Точно, — сказав він нарешті. — Так я й думав.

Він простягнув книжку Харрі. Це був словник біблійних імен.

— Подивіться на «Даниїл».

Харрі пробіг сторінку очима і знайшов це ім’я. «Даниїл (д.-євр.) — Бог мій суддя».

Він поглянув на Фьоуке, той збирався налити в чашки ще кави.

— Ви шукаєте привида, Холе.

ЕПІЗОД 80

Вулиця Парквеєн, Уранієнборґ, 12 травня 2000 року

Юхан Крун прийняв Харрі у себе в кабінеті. Шафа за спиною адвоката була напхом напхана справами різних років, підшитими в солідні брунатні шкіряні теки, що дивно контрастували з дитячим обличчям Юхана Круна.

— Радий побачити вас знову. — Крун жестом запросив Харрі сісти.

— Ви мене пам’ятаєте? — запитав Харрі.

— Пам’ять поки мене не підводить. Так. Сверре Ульсен. У вас тоді була сильна справа. Шкода, що міському суду не вдалося дотриматися всіх формальностей.

— Я прийшов з іншого приводу, — сказав Харрі. — Попросити вас про одну послугу.

— Попросити ви можете безкоштовно. — Крун склав долоні пальцями догори. Він нагадував хлопчака, який намагається зіграти дорослого на сцені шкільного театру.

— Я шукаю зброю, яку незаконно ввезли до країни, і в мене є підстави вважати, що Сверре Ульсен так чи інакше міг бути в цьому замішаний. Враховуючи, що ваш клієнт уже помер, зобов’язання про нерозголошення вже не заважає вам надати поліції потрібну інформацію. Цим ви допомогли б розкрити вбивство Бернта Браннхьоуґа, якого — ми в цьому цілком упевнені — вбили саме з цієї зброї.

Крун криво посміхнувся:

— Гадаю, що буде краще, якщо ви надасте мені право вирішувати, коли спливають мої зобов’язання, пане слідчий. Це не відбувається автоматично після смерті клієнта. А вам не здається, що з вашого боку це дещо нетактовно — приходити сюди і робити подібні заяви після того, як ви ж і застрелили мого клієнта?

— Я намагаюся забути про особисте і пам’ятати лише про професійне, — відповів Холе.

— То намагайтеся краще, пане слідчий! — Голос Круна лунав ще писклявіше, коли той говорив на підвищених тонах. — Не надто професійно це у вас виходить. Так само непрофесійно, як убивати людину у її власному домі.

— Це була самооборона, — сказав Харрі.

— Формальності, — відповів Крун. — Ваш поліцейський був досвідчений. Він повинен був знати, що в Ульсена нестабільна психіка, і не вдиратися так. Безперечно, ваш співробітник підлягає суду.

Не стримавшись, Харрі відповів:

— Я з вами згоден: завжди неприємно, коли злочинців відпускають через якісь формальності.

Крун двічі моргнув, перш ніж він розчовпав сенс слів Харрі.

— Юридичні формальності — зовсім інша річ, пане слідчий, — сказав він. — Можливо, присяга, складена в залі суду, — це дрібниця, але якщо ми нехтуватимемо судовим ритуалом…

— Пане інспектор, — поправив Харрі. Він намагався говорити повільно і тихо. — А через цей ваш «судовий ритуал» загинула моя колега. Елен Єльтен. Закарбуйте це у своїй пам’яті, якою ви так пишаєтеся. Елен Єльтен. Двадцяти восьми років. Найталановитіший слідчий поліції Осло. Проламаний череп. Жахлива смерть.

Харрі підвівся і своїм стодев’яностосантиметровим тілом навис над письмовим столом. Він бачив, як на худій шиї Круна стрибає кадик. Довгі дві секунди Харрі милувався страхом в очах молодого адвоката. Потім кинув на стіл візитну картку.

— Зателефонуйте, коли визначитеся зі своїми зобов’язаннями, — сказав він.

Харрі вже збирався піти, коли почув голос Круна:

— Він дзвонив мені незадовго до смерті.

Харрі обернувся до адвоката. Той зітхнув:

— Він був чимось наляканий. Цей Сверре Ульсен завжди боявся. Йому було страшно і самотньо.

— Усім так, — буркнув Харрі. — Тож кого він боявся? — запитав він.

— Принца. Він називав його просто Принцом.

— Ульсен говорив, чого він боїться?

— Ні. Говорив лише, що цей Принц був щось на зразок старшого за званням і дав йому наказ учинити якийсь злочин. Ульсен хотів дізнатися, яке йому буде покарання, якщо він просто виконає наказ. Нещасний ідіот.

— Який наказ?

— Цього він мені не говорив.

— Він сказав що-небудь іще?

Крун похитав головою.

— Якщо вирішите повідомити нам ще що-небудь, телефонуйте. У будь-який час доби, — сказав Харрі.

— І ще, пане інспектор. Якщо ви думаєте, що у мене на душі спокійно від того, що через мене звільнили людину, яка вбила вашу колегу, то ви помиляєтесь.

Але Харрі вже пішов.

ЕПІЗОД 81

Піцерія «У Герберта», 12 травня 2000 року

Харрі зателефонував Халворсену і запропонував зустрітися «У Герберта». Крім них, у піцерїї майже нікого не було. Вони сіли коло вікна. У дальньому кутку, закинувши ноги в чоботях на сусідній стілець, сидів хлопець у довгій шинелі, з вусиками а-ля Адольф Гітлер. Схоже, він вирішив перемогти в конкурсі на найкислішу фізіономію.

Халворсен зустрічався з Едвардом Мускеном, але не в Драммені.

— Коли я дзвонив йому додому, він не відповідав. Тому я довідався в довідковій номер його мобільного. Виявилося, що він в Осло. У нього квартира на Тромсьоґата в районі Рудельокка, де він мешкає, коли приїздить на Б’єрке.

— Б’єрке?

— Іподром. Він буває там щоп’ятниці і щосуботи. Грає помаленьку, як він сам говорить. Коротше, розважається. У нього і коні там свої є. Ми зустрілися в стайні за іподромом.

— Що ще він сказав?

— Що вранці, коли буває в Осло, він заходить у «Скрьодер». Що уявлення не має, хто такий Бернт Браннхьоуґ, і тим паче ніколи не дзвонив йому додому. Хто така Сіґне Юль, він знає. Сказав,