Читати книгу - "Трагедія гетьмана Мазепи"

з нього героя свободи, нового Богдана Хмельницького». (Олександр Сергійович явно не відав про поговірку, що побутувала в Україні: «Від Богдана до Івана не було у нас гетьмана», адже Хмельницький і Мазепа були найбільшими діячами відродженої в XVII столітті України.)

Олександра Сергійовича Пушкіна справедливо називають найвидатнішим поетом (та хіба тільки поетом!) російської літератури. І додають при цьому – теж справедливо (а втім, це істина, що не потребує доказів): «його лірика пов’язана зі свободою». Поета «хвилювала тема свободи». Виступаючи проти царя-імператора, поет називає його «самовластительным Злодеем» (з великої літери). За оду «Вольность» був у 1820 році відправлений у заслання. Підкреслюється, що Пушкін «не підтримував кріпосницьке право і боровся проти самодержавства».

Гм…

Для такого генія, як Пушкін, бути ортодоксом, співцем імперії? Занадто! Його геній не дозволяв йому так низько впасти. Це він у вірші «К Чаадаеву» набатом проголосив:

…Товарищ, верь: взойдет она,

Звезда пленительного счастья,

Россия вспрянет ото сна,

И на обломках самовластья

Напишут наши имена!

Борців за свободу російський геній славив у багатьох своїх поезіях, славив як істинних героїв, закликав їх такими бути, боротися, боротися й боротися з самодержавством за свободу.

Але славив лише своїх борців, які боролися проти свого ж самовластя за вільну Росію.

Але досить було кому виступити за свободу своєї, іншої національності, батьківщини, як тон і оцінки відразу ж різко змінювалися на діаметрально протилежні. Такі борці оголошувалися поетом «злодеями» – як те й сталося з Іваном Мазепою, гетьманом України. Мазепа на цій підставі навіть став «змием» [28] – але це вже з розряду лайок.

Виходить, боротися за свободу мають право – за Пушкіним, – лише росіяни. Мазепа боровся теж за свободу, таку любу Пушкіну, але за свободу від російського самодержавства, а це, з точки зору Олександра Сергійовича, вже «преступление». Жаль, що Пушкін не дожив до часів Володимира Леніна, який називав самодержавну Росію «тюрмою народів», однією з ув’язнених цієї тюрми народів і була Україна, що її «злодей» Мазепа намагався визволити.

Мабуть-таки, мав рацію Федір Тютчев, який застерігав, що, мовляв, «умом Россию не понять».

Особливо того ж таки Пушкіна, який виступав за свободу, але гнівно, з великодержавних позицій, таврував тих борців за свободу, які намагалися вирвати свою країну з російської «тюрми народів», як хоча б у вірші «Клеветникам России» – патріотичному вірші-оді, опублікованій поетом у 1831 році у зв’язку з польським повстанням 1830–1831 років. А безпосередньою причиною написання вірша став виступ деяких депутатів у французькому парламенті із закликом збройного втручання у воєнні дії на боці польських повстанців проти російської армії.

Вірш «Клеветникам России» був написаний Пушкіним у Царському Селі напередодні чи під час облоги Варшави.

Через три тижні поет, відгукуючись на взяття Варшави, написав вірш «Бородинская годовщина», після чого ці два вірші, а також вірш Жуковського «Старая песня на новый лад» були опубліковані брошурою під назвою «На взятие Варшавы». Перед публікацією обидва пушкінські вірші були прочитані і схвалені особисто імператором Миколою. На думку польських спеціалістів, обидва вірші і написані були на замовлення імператора, душителя польської свободи, який намагався зробити поета ідеологом догм своєї епохи – «православ’я, самодержавство і російський націоналізм». Але вірш був, як вважається, в руслі загальних поглядів Пушкіна на польське питання. Пушкін, хоч як це не дивно – борець за свободу! – вважав, що самостійне державне існування Польщі суперечить інтересам Росії. На той час він відійшов від революційної романтики юності і став негативно ставитись до революцій і змов узагалі. В листі до В’яземського Олександр Сергійович так прямо й писав: «Все это хорошо в поэтическом отношении. Но все-таки их (поляків. – В. Ч.) надобно задушить, и наша медлительность мучительна».

Того ж року О. Пушкін безуспішно пропонував Бенкендорфу дозволити йому видавати політичний журнал, мотивуючи це так: «Ныне справедливое негодование и старая народная вражда, долго растравляемая завистью, соединила всех нас против польских мятежников, озлобленная Европа нападает покамест на Россию не оружием, но ежедневной бешеной клеветою… Пускай позволят нам, русским писателям, отражать бесстыдные и невежественные нападки иностранных газет».

І погрожував Європі (а заодно й лякав польських «мятежников», які боролися за свою свободу з Росією):

Иль нам с Европой спорить ново?

Иль русский от побед отвык?

Иль мало нас?

Или от Перми до Тавриды,

От финских хладных скал

до пламенной Колхиды,

От потрясенного Кремля

До стен недвижного Китая,

Стальной щетиною сверкая,

Не встанет русская земля?

Аж не віриться, що саме Олександр Сергійович, оспівуючи свободу, писав у вірші «К Чаадаеву»:

Мы ждем с томленьем упованья

Минуты вольности святой,

Как ждет любовник молодой

Минуты сладкого свиданья.

Пока свободою горим,

Пока сердца для чести живы,

Мой друг, Отчизне посвятим

Души прекрасные порывы…

І тією самою рукою писав, закликаючи самодержавство «душить польских мятежников», які повстали за свободу. В цьому ж руслі великодержавного шовінізму Мазепа, який боровся за свободу України, у Пушкіна «злодей»…

Про гетьмана Мазепу Пушкін пише чи не зневажливо. Майже десять разів називає він у поемі Мазепу «злодеем» та «ворогом». Чи й навіть «мощным злодеем» і «мощным врагом».

Тож і не дивно, що в перекладах поеми українською мовою два великі поети Андрій Малишко та Максим Рильський уникли майже всіх недобрих, скажемо так, епітетів на адресу гетьмана.

Ось кілька прикладів: О. Пушкін, А. Малишко, М. Рильський.

– Она в объятиях злодея!

– Іван Мазепа – він із нею!

– Донос на мощного злодея…

– Донос на владаря лихого…

– В груди кипучий яд нося,

– У чорній тузі сам-один…

– Теперь он мощный враг Петра…

– І ополчився на Петра…

– И где ж Мазепа? Где злодей?

– І де ж Мазепа? Як з очей…

«…История представляет его, – пише О. Пушкін у передмові до своєї поеми, – честолюбцем, закоренелым в коварствах и злодеяниях, клеветником Самойловича, своего благодетеля, губителем отца несчастной своей любовницы, изменником Петра перед его победою, предателем Карла [29] после его поражения: память его, преданная Церковью анафеме, не может избегнуть проклятия человечества…»

Аж так – «человечества». Як ніби тому «человечеству» було діло до якогось там гетьмана та його конфлікту з якимось царем. Про те, що Мазепа боровся за волю свого народу і своєї уярмленої Російською імперією України, ані слова.

Можна лише дивуватися: звідки в поета, який любить прославляти у своїх творах свободу, стільки ненависті до того, хто багнув здобути свободу для своєї батьківщини? Скільки образливих епітетів назбирав Пушкін для однієї лише людини – жаль, але художнє почуття і геніальний талант