Читати книгу - "Таємниця галицького Версалю"

Тадеуш Маньковський, адвокат Коморовських, не думав здаватися. Наруга над юною родичкою вразила його. «Не можуть такі люди визначати порядок у державі — цинічні і безчесні. Одні б’ються за нову Польщу, а інші з он такою мораллю вичікують, щоб і далі в ній свої порядки наводити… Ні, не може так бути. Ізсередини в кожному треба Польщу змінювати. Одне право має бути для всіх, одна мораль. Годі…» З наполегливістю дятла Маньковський відкривав двері всіх високих судів і довбав там свою правду. А вона, хоч і не мала доказів, та випирала, як гостре шило з мішка. Усім було зрозуміло, хто до того причетний…

Старий магнат, сидячи за столом, бездумно крутив по колу жовтавий аркуш паперу. Застиглий погляд спинився на великому дерев’яному годиннику в кутку кімнати. «Програв я… Нема більше часу… Усе якось не так пішло… Коморовська, конфедерати, Гонта… усе проти мене. І син пішов проти мене. Давай гроші, не давай — не ті люди не туди йдуть, не те роблять. Усі не те зробили…» Лист щойно повідомив Францу Салезію новину про те, що барські конфедерати програли в союзі з французами дуже важливий бій під Лянцкороною. Генерал Дюмур’є був відкликаний французьким урядом за перевищення своїх повноважень. Нема більше підтримки Франції — осміліє безчесна Росія. Отепер, не криючись, піде в наступ на бунтівного васала: назад, Польща, у стійло…

У кімнату тихо зайшла вимучена дорогою Катажина Косаковська.

— Честь, Францішеку… Погані новини вже знаєш, бачу?

Потоцький сумно похитав головою.

— А за обози в Сибір чув?

Потоцький підняв очі.

— Які обози?

— Наших зі всієї Польщі забирають. Маєтки конфіскують, родини шляхетських прав позбавляють — і в Росію, у Сибір. За підтримку нашої боротьби за незалежність… Уся Польща плаче й стогне. — Косаковська трохи помовчала й мовила без звичного запалу: — Малого бракувало для перемоги. Є двадцять тисяч повстанців. Ще б ти був дав своїх п’ятсот, інші — по сотні-дві-три, і перемогли б… Ніхто не хоче ризикувати своїм, ніхто… Кожен ту боротьбу тільки грошима й пихою міряє… Красинський так докерувався конфедератами, що такого мудрого й бойового Міхала Дзержановського не допустив до командування тільки через те, що той скиби землі не мав… Уявляєш? Такого патріота грошима виміряв і зневажив… І не тільки його одного… — Тривога й задума були в голосі Косаковської.

— Якби я тепер навіть і дав щось, момент усе одно втрачений. Уже росіяни від Туреччини починають відвертатися й на нас пильніше дивляться. Суворов їхній підключився — жене наших, як молодий хорт… Підкосила мене та справа з Коморовськими, віриш? Нічого вже не хочу… Якийсь такий настрій щодня собачий, що вже й не знати, що б то мене втішити змогло… Ще б не вчудив Щенсний — мав би я інтерес до тих змін у Польщі, а так… Сама подумай: смороду від тієї справи на цілу Річ Посполиту. Доки вона тягнеться, ніхто не запропонує йому ні корони, ні гарної посади. Ніхто його в добре товариство чи союз не покличе… Тож то є зараз мій найбільший біль… Допоки я ще живий, треба ту судову тяганину на наш бік переважити. Відмити й відбілити репутацію Потоцьких треба через закон і право… Бо все, що я вигризав у житті, надаремно стане… Уся моя сім’я тепер на хиткій дірявій кладці над прірвою…

Не хотів Потоцький лізти в непотрібний і важкий самоаналіз щодо причин того, що ж поставило його на той хиткий прогнилий місток. Та ж пиха, та ж жадібність, гонорова зверхність, та ж викривлена мораль, корумпованість влади, що й поставили над прірвою всю Польщу з її державністю й незалежністю.

— Була я в королівському суді у Варшаві, — зітхнула Катажина Косаковська, — маю там пригодованого канцлера, Анджея Млодожейовського. Дала йому шістдесят тисяч злотих — пообіцяв деякі папери зі справи знищити, що Коморовські представили.

— І що ж вони там понастягували?

— Та найбільша загроза йде від отого твого запрошення, що ти їм сьомого лютого надіслав — показує твій очевидний великий інтерес і твою злість. Більш ніж достатньо для того, щоб довести твою зацікавленість у її викраденні.

— Дай тому індикові тлустому ще, нех ковтне й зробить, що має зробити… — засовався в кріслі Потоцький.

— Та може, обійдеться, а краще в боротьбу гроші додати? — з надією знову дивилася Косаковська.

— Нащо? Щоб на багнети російські більше польських кишок намоталося? Вони вже в нас добре пазурі запустили… і тримають, як мишу… Ще трохи нами пограються, щоб так очевидно перед Європою не обісратися, і з’їдять… А фамілія Потоцьких має жити далі… Відбілимося й потихеньку знов піднімемося проти диктату сусіда, мудрі, з досвідом і грошима. А що, ти хочеш, щоб усі поляки в Сибіру носи відморожували?

— Знаєш що, Францішеку, як ті носи в Сибіру будуть, а наші хоч обережні, та в малій кількості тут залишаться, то теж не буде добре — обережні країну не ліплять. Її будують відчайдухи, годні голову покласти за національну ідею. Та й розділена нація — то вже не нація.

— Катажино, щоб той наш нарід до нації виріс, то, може, і потрібно отого тиску зазнати?.. Щоб кожного зачепило і по тілу, і по душі… Та й вистачить мені голову тим забивати — тут свій жаль думки обсів. І допоки він із голови не злізе, ні за що я думати не зможу…

Літо й початок осені не принесли Потоцькому полегшення ні в справах політичних, ні в особистих: Олександр Суворов азартно й по-військовому грамотно вибивав конфедератів, зменшуючи примарну надію на вільну та змінену Польщу. Король Станіслав Август Понятовський, який спочатку завагався, хотів звільнитися з-під опіки Росії й вів переговори з повстанцями, справедливо подумав, що в тій позиції між молотом і ковадлом він навряд чи залишиться королем після перемоги конфедератів. Не пробачать йому тривалого перебування в сексуальній позі перед Росією, ні — кÓпнуть в оте місце тривалої любові. Тож краще й далі так стояти… Тим більше, що суворовські перемоги подовжували свято політичного сексу на новий тривалий період… Коморовські з упертістю й набридливістю ґедзів волочили справу з викраденням дочки по всіх можливих судах. Потоцький твердо стояв на своєму: не винуватий, нікого не посилав, нічого не знаю… Та його суспільна вага наблизилася за значенням до ваги старого беззубого лева в прайді, який іще може когось налякати риком, та вкусити вже зась…

На початку листопада сталася смішна й безневинна, на перший погляд, подія, яка доконала й знищила не тільки Потоцького,