Читати книгу - "Ілюзія Бога"

частина, причетна до вбивств. У всіх трьох школах-інтернатах, де я навчався, працювали вчителі, чия приязнь до малих хлопчиків виходила за межі пристойного. Така поведінка заслуговує на осуд. Але якби зараз, через п’ятдесят років, їх почали переслідувати з метою самосуду горласті активісти чи їхні юристи, ставлячи цих людей в один ряд із дітовбивцями, я б сам заступився за них навіть попри домагання, з якими колись довелося зіткнутися з боку одного з них (неприємний випадок, який, утім, не становив жодної небезпеки).

Католицькій церкві, на яку вилилася значна частка бруду, згадали і її минулі грішки. Існує багато причин, з яких я недолюблюю католицьку церкву, але ще більшу відразу в мене викликає несправедливість. Увесь час мене не полишає відчуття, що цю установу несправедливо зашельмували в справі педофілії, особливо в Ірландії та Америці. Закрадається підозра, що оливи до вогню громадського обурення підлили додаткові фактори, зокрема роздратування, яке в людей викликало лицемірство священиків, чия професійна діяльність полягає в формуванні у вірян відчуття провини за скоєні «гріхи». До цього додався гнів з приводу зловживання довірою з боку авторитетної особи, шанувати яку дитину привчають ще з колиски. Враховуючи ці додаткові джерела роздратування, ми тим паче не повинні квапитися з висновками. Не слід забувати про особ­ливу вправність психіки у створенні фальшивих спогадів, особ­ливо коли їх заохочують неперебірливі психотерапевти або корисливі юристи. Психологиня Елізабет Лофтес, не злякавшись недоброзичливості деяких впливових кіл, показала нам, наскільки легко людям вигадувати спогади, які, не маючи жодного підґрунтя, здаються жертві злочину не менш реальними, ніж справжні події, які вона пам’ятає137. Цей факт настільки розходиться зі здоровим глуздом, що присяжні запросто можуть повірити щирим, але хибним свідченням очевидців злочину.

В Ірландії навіть без сексуальних скандалів уже легендарною стала жорстокість Конгрегації християнських братів138, котра забезпечує освіту значній частці чоловічого населення країни. Те саме можна сказати про часто садистську жорстокість черниць, які заправляють у багатьох ірландських школах для дівчаток. Сумнозвісні «Притулки Магдалини», про які розповідається в фільмі Пітера Малена «Сестри Магдалини», продовжували свою ганебну діяльність до 1996 року. І навіть через сорок років після прощання з такими установами знач­но простіше отримати компенсацію за сексуальні домагання, ніж за тілесне покарання, тому й не бракує юристів, які активно вишукують клієнтів, котрі без їхнього підбурювання не стали б копирсатися в настільки далекому минулому. На всьому цьому давно забутому лапанні в ризниці заробляються непогані гроші, хоч деякі випадки настільки давні, що обвинувачений уже покинув білий світ або не здатний розповісти свою версію історії. Католицька церква по всьому світу виплатила більше одного мільярда доларів компенсації за зловживання свого духівництва139. Хочеться навіть поспівчувати їй, але потім згадуєш, звідки ці гроші беруться.

Одного разу після лекції в Дубліні мене запитали, що я думаю з приводу випадків сексуального домагання з боку католицьких священиків, які перед тим набули широкого розголосу в Ірландії. Я відповів, що, хоч як потворні злочини на сексуальному ґрунті, шкода від них, мабуть, менша за довгочасну психологічну шкоду, якої зазнає дитина, коли її виховують у католицькій вірі. Ця відповідь спала мені на думку прямо в розпалі нашої дискусії і, на мій подив, викликала жваві оплески в ірландської аудиторії (котра, треба зізнатися, складалася з дуб­лінських інтелектуалів і, вочевидь, не відображала загальних настроїв у країні). Ця відповідь пригадалася мені пізніше, коли я отримав лист від однієї сорокарічної американки, вихованої в католицькій вірі. Вона розповіла, що в семирічному віці з нею сталися дві неприємні речі. По-перше, вона зазнала сексуальних домагань з боку парафіяльного священика, сівши до нього в автомобіль. І десь у той самий час у пекло потрапила її молодша шкільна подруга, котра трагічно померла, будучи протестанткою. Принаймні в цьому авторку листа запевнили в церкві, яку відвідували її батьки, відповідно до офіційного католицького вчення того часу. Зараз, сприймаючи ці дві наруги над дитиною з боку католицької церкви — одну фізичну, іншу психологічну — з висоти свого дорослого досвіду, вона схилялася до думки, що друга, психологічна, була набагато гіршою. Ось її слова:

Від того, що мене пробував пестити священик, мені (тоді семирічній) було просто «гидко», але думка про те, що моя подружка горить у пеклі, викликала холодний, бездонний страх. Згадка про чіпляння священика ніколи не заважала мені заснути, але від думки, що люди, яких я люблю, опиняться в пеклі, мені довелося промучитися багато безсонних ночей. Вона постійно навівала мені нічні страхіття.

Звичайно, сексуальні чіпляння, яких авторка листа зазнала в автомобілі священика, значно поступаються, скажімо, болю та приниженню зґвалтованого церковного слýжки. Крім того, кажуть, що останнім часом католицька церква вже не так роздуває тему пекла, як раніше. Проте наведений приклад щонайменше свідчить, що психологічне насильство над дітьми може перевершувати за завданою шкодою насильство фізичне. Розповідають, нібито одного разу видатний кінематографічний геній у мистецтві лякання людей Альфред Гічкок, проїжджаючи Швейцарією, раптом показав на щось пальцем крізь вікно автомобіля і сказав: «Це наймоторошніша картина, яку мені будь-коли доводилося бачити». Біля дороги стояв священик, який розмовляв із малим хлопчиком, поклавши руку на його плече. Гічкок висунувся з вікна й закричав: «Тікай, малий! Тікай щодуху, якщо хочеш жити!»

«Слова пристають, як горох до стіни». Ця народна мудрість має сенс лише доти, доки ти не віриш цим словам. Проте якщо все твоє виховання, все, що ти чув від батьків, учителів і священиків, спонукає тебе щиро вірити, повністю і беззастережно, що грішники горітимуть у пеклі (або в якусь огидну догму, наприклад, що жінка повинна бути власністю чоловіка), то цілком можливо, що слова справлять на тебе куди довготриваліший і згубніший вплив, ніж діла. Я переконаний, що зовсім не перебираю міру, використовуючи фразу «наруга над дітьми» для опису того, що вчителі та священики роблять із дітьми, заохочуючи їх вірити в такі речі, як вічні муки в пеклі за невідпущені смертні гріхи.

Під час зйомок уже згадуваного документального фільму «Корінь усього зла?» я провів інтерв’ю з багатьма релігійними лідерами, але пізніше зазнав критики за те, що замість поважних церковних діячів, які користуються широкою народною підтримкою, на кшталт архієпископів63, опитав лише американських екстремістів. Справедливе зауваження, але сумна правда в тому, що в Америці початку ХХІ століття нормою стало те, що здається екстремізмом в інших частинах світу. Приміром, серед моїх співрозмовників був пастор Тед Геґард із міста Колорадо-Спрінгс, слова якого сповнили найбільшим жахом британську телеаудиторію. В Америці часів Джорджа Буша «пастор Тед» зовсім не екстреміст, а голова поважної Національної асоціації євангелістів, до складу якої входять тридцять мільйонів членів. За його словами, він щопонеділка удостоюється телефонної розмови з самим президентом Бушем. Якби я хотів показати справжніх екстремістів за сучасними американськими мірками, то звернувся б до «реконструкціоністів», чия «доктрина панування» відкрито вимагає встановлення християнської теократії в США. Один мій американський колега висловив глибоке занепокоєння з приводу цього руху:

Європейцям слід знати про існування мандрівного цирку, який цілком серйозно пропагує відновлення порядків Старого Заповіту (страти за гомосексуальність і так далі) та закріплення права обіймати державні посади, ба навіть голосувати на виборах, винятково за християнами. Середній клас у захваті від їхньої риторики. Якщо прибічники світської держави втратять пильність, послідовники