Читати книгу - "Від волинської різанини до операції «Вісла». Польсько-український конфлікт 1943-1947 рр."

На жаль, українська сторона нерідко апріорі вважає польські оцінки антипольської акції УПА виявом упередженості. Отож замість дискусії про юридичну кваліфікацію різанини на Волині та в Галичині ми можемо спіткати припущення, що кожен, хто висловлюється за визнання їх геноцидом, неприхильно ставиться до України та діалогу, заражений антиукраїнськими стереотипами або просто кориться шантажеві польських націоналістично-кресових середовищ.

Однак дуже схожі спрощення видно також і в образі, твореному кресовими середовищами. Ставлячи знак рівності між членами ОУН і УПА та нацистами й радянською владою, вони складають враження, що ми мали справу з чимось на зразок зовнішнього вторгнення та української окупації Кресів. Тим часом, я би не оцінював діяльність ОУН і УПА подібним чином, адже їх діячі були громадянами II Республіки, які виступали проти польських співгромадян, а не загарбниками, котрі чинять брутальну зовнішню агресію. Третій Райх і СРСР були суб’єктами міжнародного права, а ОУН — таємною терористичною організацією. Нещадна окупаційна політика німців і СРСР мала на меті поневолення усієї Польщі. Натомість поляків і українців поділила суперечка з приводу майбутнього кордону. Врешті, для українських націоналістів поляки були ненависними окупантами, а для нацистів — розташованими на нижчому расовому щаблі підлюдьми, яких вони збиралися — після винищення інтелігенції — перетворити в націю рабів. Своєю чергою, для радянської влади вони були «польськими панами», яких належало знищити або «перевиховати».

Зосередження уваги на ідеології інтегрального націоналізму, своєю чергою, знімає з польських учасників дискусії конечність розрахунку за невдалу національну політику II Республіки. Протиставлення терміна «геноцид» усім іншим окресленням, які описують тогочасні події, не дозволяє, натомість, зауважити, що усіх поляків і українців, котрі мешкали на Волині та в Східній Галичині, розмежував тоді глибокий конфлікт з приводу майбутньої державної приналежності, умовно кажучи, Львова та Дрогобича. Крім того, твердження про соціальну відчуженість українських націоналістів прислуговують польським авторам для творення наративу, в якому цілковито губиться факт, що ті висловлювали надії й біль тисяч західних українців (особливо в часи сталінських репресій у СРСР 1944–1953 років), які мріяли про створення власної держави. Іноді навіть виникає враження, що мета подібних процедур полягає в тому, щоб поставити знак рівності між злочинами проти поляків і всіма українськими самостійницькими зусиллями.

Якщо ми справді хочемо описати згідно з реаліями те, що сталося під час Другої світової війни між поляками та українцями, мусимо вживати і термін «геноцид», і «збройний конфлікт». У 1943–1945 роках тривала «війна в війні» — польсько-західноукраїнська війна у Другій світовій війні. Її можна розглядати як спробу українців «виправити» наслідки програного збройного конфлікту 1918–1919 років, а її початок визначає вчинена ОУН-Б й УПА різанина на Волині. Українські націоналісти, усвідомлюючи власну слабкість, а водночас вважаючи застосування насильства й терору невід’ємною частиною політики, вирішили розрубати національний гордіїв вузол на Волині та в Східній Галичині, вдаючись до геноцидної за характером антипольської акції. Відвертий конфлікт між польським і українським підпіллям призвів, ясна річ, до численних збройних сутичок, а на Люблінщині — до виникнення неформальної лінії фронту, але це не може заслонити того факту, що переважна більшість убивств поцілила в безборонне населення, яке нічим не загрожувало українським партизанам. У реченні: «Ми мали справу з польсько-українським конфліктом, упродовж якого була проведена геноцидна антипольська акція», — важлива і перша, і друга частина. Зауважмо, що в такій постановці питання немає жодного релятивізму — адже у випадку геноциду тутсі ми мали справу водночас із війною Руандійського Патріотичного Фронту проти уряду, в якому переважали гуту.

Якщо шукати аналогії вчинкам ОУН, то слід придивитися не до починань німців і радянської влади, а до тогочасних стосунків між хорватами та сербами. Без сумніву, хорватські усташі були багато в чому схожі на членів ОУН. Тим паче, те, що чинила з сербами правляча в Хорватії команда Анте Павеліча, дуже схоже на проекти політики супроти поляків, підготовлені для уряду Ярослава Стецька.

Друга фаза конфлікту проминула в тіні сталінських етнічних чисток. У 1944–1946 роках вони зачепили, з одного боку, поляків, котрих гнали з Волині та Східної Галичини, а з іншого боку — українців і лемків, примусово вивезених із території сучасної Польщі. В 1947 році наступна етнічна чистка охопила залишки української та лемківської меншини в Польщі, представників якої депортували на західні та північні землі. Виселення, які відбувалися з волі Сталіна (а під час операції «Вісла» також Берута і Гомулки), були елементом великої перебудови Центральної Європи на радянський копил. Вони б відбулися незалежно від дій бандерівців, хоча, мабуть, не мали б настільки масштабного характеру.

В сучасних польсько-українських суперечках про минуле і поляки, і українці повинні засвоїти ще чимало уроків. Законним правом українців є повага до пам’яті тих, хто боровся за волю своєї батьківщини. Варто, однак, щоб сьогодні українці спробували відповісти на запитання, чи в боротьбі за незалежність виправданий будь-який засіб боротьби? Або чи може був правий митрополит Андрей Шептицький, котрий сказав у проповіді після одного з замахів: «Злочинами не служиться народові»?

Натомість, поляки мають право — навіть, моральний обов’язок — вшанувати пам’ять жертв волинської та галицької різанини. Цей трагічний фрагмент польської історії та один із найкривавіших епізодів Другої світової війни мусить також знайти відповідне місце у шкільних підручниках. Однак, не треба забувати про всі ті лиха, які стали уділом поляків.

Вибрана бібліографія

ДЖЕРЕЛЬНІ ВИДАННЯ

Акція «Вісла». Документи, впорядкування і редакція Євгена Місила, Львів — Нью-Йорк, 1997.

Акція «Вісла» 1947 (Польща та Україна у тридцятих — сорокових роках XX століття. Невідомі документи з архівів спеціальних служб, т. 5), Варшава-Київ, 2006.

Білас Іван, Репресивно-каральна система в Україні 1917–1953, т. 1–2, Київ 1994.

Волинь і Холмщина 1938–1947 рр. Польсько-українське протистояння та його відлуння. Дослідження, документи, спогади, [в:] Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність, т. 10, Львів 2003.

Депортації. Західні землі України кінця 30-х — початку 50-х рр. Документи, матеріали, спогади, т. 1, Львів 1996; т. 2, Львів 1998; т. 3, Львів 2002.

Десять буремних літ. Західно-українські землі в 1944–1953 роках. Нові документи і матеріали, ред. Володимир Сергійчук, Київ 1998.

Кокін Сергій, Анотований покажчик документів з історії ОУН і УПА у фондах Державного Архіву СБУ, Київ 2000.

Колісник Роман, Військова Управа та українська дивізія Галичина, Київ 2009.

Літопис УПА, т.