Читати книгу - "Морфій"

Чи знаєш ти, Костику, що буде далі?

Знаєш.

— Raus hier, raus, ihr Schweine![132] — кричить Геля, підводячись.

— Raus! — підтверджуєш.

То й жандарми тоді підтверджують, так, раус, як раус, то й раус, виходимо, виходимо, йдемо, чому ні, вочевидь, це геть не має сенсу, прийшли, потовклися, пішли, але хіба світ наказів та обов’язків коли-небудь узагалі мав сенс? Та зазвичай не має, тому ми йдемо, аякже, карабіни погірдливо на плечі, та й ідемо. І я теж іду.

Уже на вулиці Підвалля відряджаю їх. Вони відходять і з усіх сил тобою гордують, і та погорда перейде далі, вони розкажуть про те, що сталося, розкажуть якомусь своєму офіцерові чи фельдфебелеві, він перекаже далі, а погорда, загорнута в погірдливі усмішки та погірдливі погляди, погорда до тебе переходитиме з людини на людину, наче мікроб якоїсь хвороби, кожен по черзі вимовець тих слів буде повторювати ті само погірдливі рухи губами і погляди, аж доки насамкінець вона дійде до твоєї матінки, Костоньку, до Вірлиці, а з неї повернеться до тебе, багатократно побільшена, нарощена кожним носієм, повернеться до тебе та погорда жандармів, велика, як німецький панцерник, а на початку вона була ще геть маленька, ніби багнет при боці жандарма. І що можеш зробити, нічого не можеш зробити, міг би її задушити у зародку, якби зараз убив їх обох, але ж ти навіть зброї не маєш.

І стою сам.

Любий господи чорний боже, що зі мною буде?

Ти знаєш, що буде.

Уб’ють тебе. Уб’ють тебе, зерно цього вбивства вже впало в землю, зараз його хтось поллє, воно проклюнеться і житиме, розквітне отруйною лозою, котра тебе, зрештою, торкнеться і вб’є.

Але ти не думай про те, любий мій, не думай про те, щось ти забагато думаєш, живи, просто живи, бездумно живи.

Іду. Не бачу міста. Бачу людей, або радше їхні тіні, поляків, жидів, німців, а передовсім тих, хто міг би бути кожним: бо іноді видно, просто-таки з першого погляду: ось німець, ось поляк, ось жид. Але той пан у бронзовому костюмі, світлому плащі та дорогому капелюсі, чи то поляк, на якого загальна деградація ще не наклала свій відбиток, чи то радше заможний німець, урядовець або таємний поліційний агент, чи то просто якась зацікавлена особа, чи то, може, асимільований жид, бо ж і серед жидів можна знайти когось настільки кремезного, чи то білий росіянин, чи то, може, радше, більшовицький агент, чи то угорець, чи то, може, фін?

Але воно і в німецькому мундирі не треба бути німцем. Не треба, Костоньку, не треба, тільки не дратуйся, йди, просто йди, до комендантської години ще далеко, а в тебе, зрештою, німецькі папери, ніхто тебе не скривдить. Іди.

Брук. Брук зірваний, болото, бомбові вирви, засипані вирви, жидок з лопатою так розкидає пісок, що аж ну, імпровізована рикша, віз-трамвай, розкладка зі згорнутими вручну папіросами, оголошення, що продаж папірос, фабричних чи згорнутих вручну, суворо заборонено, німецький патруль погірдливо дивиться на мене.

І не знаю, чи тішитися мені з тої погорди, бо дивляться на мене як на поляка, чи лякатись її, я б хотів їм сказати: Mistkerle! Ich bin ein genauso guter Deutscher wie ihr, ein noch besserer als ihr! Mein Vater ist Graf, Ritter, Kriegsheld und wer sind eure Väter, ihr Arschlöcher?[133]

Дірка в сраці[134].

Моя дірка в сраці палає. Напруга трохи відпустила і пече, паприкаш працьовито продерся крізь шари іншої їжі, його гострота саме роз’їдає тендітну оболонку навколо ануса.

Треба піти додому, помитися, щось із собою зробити.

Іду, погляд втуплений у землю, іду галереєю брудних черевиків. Бо то ж війна, тому більшість ненапастована. Війна, хай навіть закінчена, звільняє від обов’язку пастувати черевики. А далі коричневі оксфорди під сірими штанами швидким кроком проминули мене. Далі в’язані черевички, годящі для служниці, над ними грубі та бідні панчохи, на яких уже доволі давно пішла стрілка. Далі чорні дербі, дуже брудні, старі, а ще — фабричні, не від шевця. Далі туристичний черевик, лижний, мабуть, він гордо збирається за кордон, воювати за Польщу, над ним картата шкарпетка, над нею балонові штани, вище не дивлюся, аж раптом звисока злітає бомба слини і падає мені під ноги, тож, певно, хтось мене впізнав і так відважно плюнув, але я не підвів погляду, хоча візерунок шкарпеток і колір штанів навіяли на мене кілька прізвищ, але я не хочу про них думати, далі знову безглузді оксфорди, потім безформні чоловічі черевики, розчовгані, потріскані, з вузликами на шнурівках, вони не переживуть зиму, скільки б їх не церували, далі прегарні жіночі човники, хоч і брудні, ніжка над ними також нічого собі, але вище колін, колін за спідницею, погляду не піднімаю, бо немає настрою, далі, черевики, черевики, велосипедні шини, кінські копита, автомобільні шини, вигляд пошарпаної, позриваної бруківки, обтяті лінії трамвайних колій, і черевики, черевики, черевики, не піднімаю погляду, вулиці, площі та знову вулиці, година, довго, ноги болять, не підводжу погляду, просуваюся місцевістю по пам’яті, але не гублюся, аж нарешті мій ріг, Пулавська, Мадалінського, шоколадний сходовий майданчик, дзвенить, сходами, дзвенить, двері, дзвенить, квартира, замикаю за собою двері, дзвенить, дзвенить.

— Яцек? — запитую в сірість оселі. — Іґа?

Тиша. Перестало дзвеніти. Пішли собі. Знову дзвенить. Очевидно, що пішли собі, чого б то мали тут чекати. Дзвенить.

Сів у кухні біля столу. Що то в кишені?

Коник Юрчика. І джигіт. Не віддав йому, бо коли ж мав йому віддати?

Поставив коника на столі. Посадив джигіта в сідло. Дзвенить. Їдь, джигіте, жени свого кавказького коника, зі столу гоп на крісло, з крісла гоп на підлогу, сходами, на вулицю, Мадалінського, Пулавська, і вгору, засипані зірками площі, Маршалковська під дерев’яними копитцями, аж нарешті доїдеш на Підвалля і до мого Юрчика, ото вже втішиться хлопчик.

Чому ж не дав йому коника?

— Алло! — вереснув у слухавку.

Коли підняв слухавку, того не знаю, не пригадую собі, не пам’ятаю, як піднімав, сів ото собі за столом, а зараз нагло рикаю в слухавку.

— П’ятдесят Сім? — питає Інженер.

— Шість… — автоматично виправляю.

— Так, так. Будь завтра у квартирі на Спасителя. Уранці. Четверта тридцять.

Кінець. Уже не дзвенить. Завів будильник, слухняно завів будильник, бо в цій слухняності прагнеш віднайти втіху, гідність і людськість, а людськості немає.

Одягнений, у черевиках, із коником в одній руці та з джигітом в другій, ти вклався спати.