Читати книгу - "Демократія"

Коли через тиждень президент Буш відвідав Африку, він публічно присягнув покласти край громадянській війні в Ліберії. На прес-конференції з Генеральним секретарем ООН Кофі Аннаном у Трояндовому саду президент сказав, що за потреби він використає збройні сили. Це, звичайно, вибило Пентагон із колії, і спочатку генерали говорили, що знадобиться дві дивізії, аби вигнати Чарлза Тейлора.

Врешті-решт знадобилося двісті морпіхів, щоб узяти під контроль аеропорт і морські порти, а тим часом до країни увійшли нігерійці у ролі миротворчих сил ООН. У серпні 2003 року Тейлора вивезла з країни делегація очільників африканських держав, що серед них Джон Куфуор із Гани та Олусеґун Обасанджо з Нігерії. Таким було успішне (й дуже обмежене) застосування військової сили для досягнення змін.

За 23 роки перед тим військовий переворот започаткував десятиріччя громадянської війни й поганого правління. Тепер упродовж двох років під орудою ООН країною мав правити перехідний уряд із експертів і технократів. Це привело до обрання Джонсон-Серліф і початку проблем із управлінням на перспективу.

З чого почати?

Ліберійський приклад повчальний, бо наочно демонструє всі проблеми з управлінням у нових (і відновлених) демократіях. Ми мислимо демократичний перехід як творення політичних інститутів — конституції, парламенту, судової й виконавчої влади. Ми переймаємося захистом приватного простору для громадянського суспільства й преси. І ключова проблема, як ми побачили вище, — встановити рівновагу між цими частинами політичної системи, урядом і народом.

За даними «Фрідом гаус», 59 країн — «частково вільні». За нашою термінологією, це квазідемократичні держави. Вони склали перший іспит: люди можуть вільно обирати своїх лідерів і мирно їх змінювати. У більшості випадків у них вільна преса й дозволене громадянське суспільство. Але інститути слабкі, є чимало проблем з управлінням. Просування демократії має допомогти їм краще й більш демократично урядувати. Вибори виграють час, проте населення нетерпляче. Потрібна державна машина, яка забезпечуватиме основні товари й сервіси. Інколи це настільки ж важливо, як наявність питної води та надійного електропостачання.

Зрозуміло одне: багато країн не можуть без міжнародної допомоги забезпечувати свій народ. Що скрутніша ситуація, то більше потреба в міжнародній допомозі. Проте іноземна допомога не може й не повинна заступати національний уряд у забезпеченні людей товарами. Сприяння покликане одночасно покращувати життя людей і зміцнювати місцеві механізми забезпечення.

Пастка іноземної допомоги

Впродовж багатьох років критики іноземної допомоги зосереджувалися на марних витратах. Під час Холодної війни, як ми бачили у випадку Ліберії, суперництво наддержав вело до стратегічної допомоги. Метою була лояльність лідерів країн, що розвиваються, незважаючи на їхню корумпованість.

У своїй магістерській дисертації в Нотр-Дамі я хотіла зрозуміти мотивації США та СРСР у наданні допомоги країнам, що розвиваються, у 1961—1973 роках. Я тестувала кілька змінних: тип політичної системи, важливість географічного розташування, наявні історичні зв'язки. Найкращим поясненням було змагання з іншою наддержавою. Коли СРСР надавав допомогу одній державі, США надавали її сусідній. Зазвичай Корпус миру і Агенція міжнародного розвитку США (АМР США) визначали ширші цілі розвитку, але часто пріоритетом було врівноваження дій іншої сторони.

Не дивно, що іноземна допомога вважалася триньканням ресурсів — як кажуть, циндрили гроші. Чимало лідерів країн, що розвиваються, передусім в Африці, все тягли до своєї калитки, а їхні народи ледве зводили кінці з кінцями. Після розвалу СРСР аргумент стратегічної допомоги, що був евфемізмом для фінансування лояльності за часів Холодної війни, послабшав, хоча існували й інші причини, зокрема на Близькому Сході. Наприклад, Кемп-Девідські угоди запропонували формулу для допомоги Ізраїлю та Єгипту — доки вони дотримуватимуться мирних зобов'язань. Це стало предметом суперечок, бо уряд у Каїрі раз по раз відмовлявся реформуватися.

Проте за минулих двадцять років донори стали вимогливішими щодо використання іноземної допомоги, наполягаючи на звітах уряду. Зараз загальноприйнятою є прозорість ініціатив, що дає донорам змогу впливати на рівень корупції в країнах, що розвиваються. Відтепер іноземна допомога йде переважно на те, на що й виділялася.

Але досі залишається проблема ефективності. Показники бідності знизилися. Спостерігався поступ у програмі Цілі розвитку тисячоліття, яку ООН почала реалізовувати 2000 року для створення глобального партнерства в царині подолання бідності, покращення здоров'я жінок та тендерної рівності, скорочення захворюваності й дитячої смертності, глобалізації початкової освіти та підтримки стабільності довкілля. За 15 років програма має важливі досягнення: зменшення наполовину чисельності осіб, які живуть у злиднях, і випадків дитячої смертності.

Однак відчувається, що поступ надто повільний і забагато країн, деякі з яких мають поважні ресурси, назавжди лишаться споживачами міжнародної допомоги, бо нездатні забезпечити власний народ. Так іноземна допомога перетворюється на пастку. Якщо ще хтось — у цьому випадку міжнародна спільнота — постачає товари й послуги, державна машина одержувача ніколи не зміцніє і не вдосконалиться. Людей треба годувати, але краще, коли цим перейматиметься сільське господарство країни. Системи охорони здоров'я й освіти теж мають навчитися виконувати свої функції. Легіслатура зміцніла б, якби демократично приймала закони, що розв'язують соціальні проблеми. Добре, що послуги надають міжнародні неурядові організації, бо часто вони життєво необхідні. Але на якомусь етапі уряд і місцеві неурядові організації мусять перебрати на себе відповідальність за добробут народу.

Ми постійно бачимо, що люди покладають багато надій на лідерів, яких обирають. Вони хочуть, щоб життя покращилося, а якщо цього не трапляється, то звинувачують у всьому уряд. Цей факт є серйозним чинником нестабільності в нових демократіях. Уряди створюються і розпускаються з карколомною швидкістю, бо не можуть виправдати покладені на них сподівання. Коли Засновники Америки говорили не просто про гарантування життя й свобод, а й про «порив до щастя», вони визначили важливу проблему демократії.

Допомога через них, але не довкола них

Лідери, обрані в країнах, що розвиваються, мають продемонструвати, що вони здатні забезпечувати свій народ, вони мусять показати, що переймаються цим питанням. Їм треба навчитися уникати