Читати книгу - "Королівський убивця"

Я зійшов до кухні, де ситно поснідав і намагався поводитися природно. Веріті мав рацію. Легше було втримати наш контакт, не зосереджуючись на ньому. Доки інші були зайняті своїми справами, мені вдалося впхнути у свою торбу полумисок сухариків.

— Вибираєшся на полювання? — спитала куховарка, повернувшись. Я кивнув.

— Що ж, будь обережним. А на кого полюватимеш?

— На вепра, — вигадав я. — Але йду тільки вистежити, а не вбити вже сьогодні. Думаю, що це було б чудовою розвагою під час Зимового свята.

— Для кого? Для принца Веріті? Та ти його не витягнеш із замку, синочку. Сидить цілими днями у своїх покоях, а бідний король Шрюд уже кілька тижнів не їв з нами справжньої страви. Не знаю, нащо я й готую його улюблені, якщо таця повертається такою ж повною, як я її посилала. Хіба що принц Регал міг би піти, як не розкуйовдить собі кучерів.

Почувся дружний сміх кухонних дівчат. Мої щоки запалали від зухвальства кухарки.

Спокійно, хлопче. Вони не знають, що я тут. І ніщо, ними сказане, я не оберну проти них. А зараз не видавай нас.

Я відчув потіху Веріті, але заодно і його тривогу. Дозволив собі всміхнутися, подякував кухарці за пиріг із м’ясом, який вона мене змусила взяти, і пішов із замкової кухні.

Сажка непокоїлася у своєму стійлі, нетерпляче чекаючи прогулянки. Доки я її сідлав, повз нас пройшов Барріч. Його темні очі ковзнули по моїй шкіряній одежі, по майстерно зроблених піхвах і прегарному руків’ї меча. Кашлянув, але нічого не сказав. Я ніколи не міг достеменно зрозуміти, що саме Барріч знає про мою роботу. Колись, у горах, я розповів йому про своє тренування на вбивцю. Але це було ще до того, як він дістав удар по голові, намагаючись мене врятувати. Видужавши, зізнався, що цілковито забув день напередодні цього. Але інколи я в цьому сумнівався. Може, то був такий хитромудрий спосіб приховати таємницю, аби її не могли обговорювати навіть ті, що її ділили.

— Будь обережним, — урешті грубувато сказав він. — Пильнуй, щоб кобила не покалічилася.

— Буду обачним, — пообіцяв я йому, а тоді провів повз нього Сажку.

Попри мої численні дотеперішні заняття, усе ще був ранній ранок, а зимового світла цілком вистачало, щоб безпечно пустити коня чвалом. Я й пустив Сажку, дозволивши їй вибрати темп і показати свій сприт, пильнував лише, щоб вона зігрілася, але не спітніла. Завіса з хмар роздерлась, і сонце прослизнуло крізь щілину, торкаючись блискучими пальцями дерев та снігових заметів. Я стримав Сажку, змусивши її до кроку. Ми мали їхати окружною дорогою, щоб дістатися річища струмка. Я не хотів з’їжджати з гостинця, доки в цьому не буде крайньої потреби.

Веріті ні на мить мене не покидав. Це не було так, наче ми розмовляли. Принц радше був утаємничений у мій внутрішній діалог. Він насолоджувався свіжим ранковим повітрям, слухняністю Сажки й молодістю мого тіла. Але що далі від Твердині, то більше я усвідомлював хватку Веріті. З його первісного дотику наше єднання обернулося на спільне зусилля, більше схоже на стискання рук. Я питав себе, чи зумію втримати зв’язок. Не думай про це. Просто роби це. Навіть дихання стає роботою, якщо звертаєш увагу на кожний подих. — Я закліпав очима, раптом зрозумівши, що він зараз у своєму кабінеті, займається своїми звичайними ранковими справами. Чув, як Чарім про щось із ним радиться, наче це було далеким бджолиним гудінням.

Я не міг знайти слідів Нічноокого. Намагався не думати про нього й не озиратися за ним, а відмова від мисленого зв’язку виявилася не легшим завданням, ніж утримування при собі свідомості Веріті. Я так швидко звик сягати до свого вовка й заставати його в стані очікування мого дотику, що почувався самотнім і виведеним з рівноваги. Наче з мого пояса зник улюблений ніж. Єдиним образом, що міг цілковито витіснити його з моєї свідомості, був образ Моллі, та на цьому я теж не хотів зосереджуватися. Веріті не дорікав мені за мої нічні вчинки, але я знав, що він не вважає їх почесними. Я мав неприємне відчуття, що, знайшовши час усе обдумати, погоджуся з ним. Тож боягузливо гнав і цю думку з голови.

Тут я зрозумів, що більшість моїх мислених зусиль витрачається на те, щоб не мислити. Труснув головою і відкрився назустріч дневі. Дорогою, якою я їхав, мало хто користувався. Вона бігла між пологими пагорбами за Оленячим замком, а втоптали її радше вівці та кози, ніж люди. Кілька десятиліть тому блискавка спалила тут дерева. Першими виросли берези й тополі, тепер віття їхнє було голим, лише обтяженим снігом. Цей горбистий край не годився для хліборобства й переважно використовувався для літнього випасання тварин. Але час від часу я відчував запах диму й бачив протоптану стежку, що вела з дороги до хатини дроворуба чи мисливського куреня. То був обшир малих самотніх садиб, заселених сумирними людьми.

Коли я в’їхав до старішої частини лісу, дорога повужчала, а дерева змінилися. Тут темні вічнозелені дерева досі густою юрбою росли близько до краю дороги. Стовбури їхні були незмірно товстими, а під широко розставленими гілками, на лісовій долівці, нерівними горбами лежав сніг. Підлісок був невеликим. Більшість цьогорічного снігу досі зоставалася вгорі, лежачи на пишних хвойних гілках. Тут Сажці легко було звернути з дороги. Ми подорожували під сніговим балдахіном крізь сірувате денне світло. Здавалося, що в напівтемряві велетенських дерев день притих.

Ти шукаєш відомого тобі місця. Маєш певні відомості, де перековані?

Їх бачили на березі струмка, вони їли замерзлого оленя. Ще вчора. Я подумав, що там можна шукати їхніх слідів.

Хто їх бачив?

Я завагався.

Мій друг. Він боїться більшості людей. Але я здобув його довіру, а інколи, побачивши дивні речі, він приходить і розповідає мені.

Гм. — Я відчув застереження Веріті, що обдумував мою стриманість. — Гаразд. Більше не питатиму. Певні таємниці необхідні. Пам’ятаю таку маленьку недоумкувату дівчинку, що приходила до моєї матері й сідала їй біля ніг. Мати її одягала й годувала, давала цяцьки та солодощі. Ніхто ніколи не звертав на неї уваги. Але якось я непоміченим підійшов до них