Читати книгу - "Кузьма Скрябін. Повне зібрання творів"

швиденько стала на конвеєр. На носі були величезні навчання країн Варшавського договору спільно з НАТО у Горьковській області. Через місяць весь госпіталь збирався виїхати на три тижні в ліси, і потрібно було встигнути залагодити і позакривати всі бюрократичні справи, щоби наше командування могло на навчаннях бухати з чистою душею. Я активно взявся прогарантувати шефам тритижневий безхмарний запой, ну і собі, чесно кажучи, теж. Весь народ, який подавався на комісацію, я поділив на три категорії:

1. Законні. Ця категорія не потребує коментарів.

2. Боріні і Шефові. Це свого роду бізнес, не в теперішньому розумінні, звичайно. Люди, яким під закінчення армійської кар’єри потрібна була більша пенсія або краще розприділення, зверталися за допомогою до наших спеціалістів, які нагороджували їх певними діагнозами, підпадаючими під статті у військово-медичному кодексі, і робили можливим те, що за їхнього невтручання було неможливе. Тому Начмед з Адамовим і не контактували особливо, бо постійно забирали один в одного кусок хліба. Мені ж хліба вистачало в столовій, і я на громадських засадах штампував наліво і направо путівки в краще майбутнє.

3. Мої. Цю категорію людей я відпускав з армії додому, бо мені просто по-людськи було їх шкода. Почалося все з Ромка з села Добростани біля Новоєврейська. Його привезли просто синього, збитого на кисле яблуко чурбанами, яких було в частині 200, а він був там один, козак яворівський. І козак вже плів петлю, щоб закінчити в ній своє життя в 18 років, аж я став з широко розставленими ногами йому на дорозі і голосом Маяковського запитав:

— Додому хочеш?

Рома після заданого мною питання втратив мову на декілька днів, за які ми підшаманили на його тілі побої, а потім вже почали працювати над його розумовим одужуванням.

— Є спосіб, дякуючи якому ти через два тижні будеш в Добростанах, місити на городі гній гумаками, навіть без заїзду в частину, щоб тобі не наваляли на прощання, — такими переконливими тезами починалася завжди моя вербовка потенційних самовбивць, яких комісація повертала до списку живих людей.

— Шо тре робити, — зазвичай чув я у відповідь.

— Ми везем тебе в дурдом в ізолятор, на обстеження, я скажу, що тобі там робити. Ти пісяєш пару раз в штани, пару раз говориш херню і за тиждень будеш вдома.

— Не може бути, — також зазвичай чув я, і це була нормальна реакція на такий елементарний спосіб відпетляти від того, від чого просто так не відпетляєш.

— Може, для того я і провів тут півтора року, щоб мати можливість рятувати таких, як ти, нещасний, — на цей раз голосом Супермена промовив я і продовжив: — Стаття 7-В, абсолютно нейтральна на відміну від 7-Б, отримавши яку тебе 5 років не візьмуть на роботу на гражданці, бо кому треба психопати істероїдного типу, навіть в будці ремонту взуття, де ти мав честь працювати, ще й з шилом в руках. Та і косити в дурдомі прийдеться активніше, і ми не зможем здурити комісію, для такої ролі треба, як мінімум, Джекі Чана. А так як твоє прізвище — Пуцько, ми будем дотримуватися плана «Б».

— Зі статтею 7-В на гражданці ти постоїш пару місяців на обліку, і якщо нікого за цей період не зґвалтуєш і не задусиш, стаття автоматично втрачає силу. А на роботу можеш ходити з першого дня. Поняв, Пуцько?

Роман був готовий зробити мені масу приємних речей прямо під столом в ординаторській, де відбувалася наша розмова. І таких людей ставало дедалі більше. Через тиждень число комісованих по статті 7-В дорівнювало одинадцяти, а до початку навчань кількість їх виросла до 70 чоловік. Нікого з керівництва Бурашевського дурдома, на моє щастя, не збентежив факт різкого приросту латентних шизофреніків в Московському окрузі за останній місяць. Статті видавалися, справи захищалися, люди пісялися в штани, матюкалися на персонал і відпускалися додому. Я рятував наших від чучмеків, чучмеків від наших, правда, чучмеки не завжди розуміли простий слов’янський постулат: краще раз насцяти собі в штани, ніж все життя дозволити срати собі в душу.

Всі паперові справи були завершені, госпіталь був готовий до від’їзду. Дівчата Калініна ридали, бо на три тижні залишалися без веселого розважального містечка, переповненого клоунами будь-яких національностей і мастей. До кожного з відділень підігнали автобуси, не поїхав на пікнік тільки шкірвен; Броніславович довго матюкався з цього приводу, але потім притих, зрозумівши, що він тут може бухати не гірше, ніж вони там, і ще й не треба буде трястися 600 км на грузовику. Мені приписали кунг — така квадратна будка на кузові, а всередині повністю обладнаний кабінет швидкої допомоги. Я мав їхати в цій тюрмі дві доби до Горківських болот. Лежанки не було, і я збацав собі місце з матраців на підлозі, і кожен раз, коли машина в’їжджала в яму, я відчував, як мій хребет а хрустом висипається в труси. Кунг закривався тільки ззовні, тому пісяти часто приходилося у баночку. Відправляти шоколадні «факси» було ще важче, бо машина постійно рухалася і можна було промазати повз газетку, розстелену на підлозі, ловлячи рівновагу на зігнутих ногах. Одним словом, специфіка поїздки вимагала від мене максимального контролю над фізіологічними процесами і витримки. Паштет підсів до мене на останніх двостах кілометрах пограти в карти і був змушений вийти через п’ять хвилин, бо свій контроль він не включив і внаслідок цього залишилася жирна коричнева полоса, яка достатньо видима навіть на темно-синіх військових трулях.

Місце дислокації являло собою саме справжнє болото з комарами завбільшки з чайок. Хлопці почали випадати з автобусів і грузовиків і з дикого будуна будувати великі польові палатки, які від найменшого вітру падали на перебуваючих там людей, як парашути. Наш табір виглядав, як табір румунських циганів. Командирів ми побачили день на третій, коли вони почали шукати медсестру, щоб поставила комусь з них очищувальну капельницю. Навчання були в розпалі. Десь далеко було чути гуркотіння важкої військової техніки, а в нас преваліювали дзижчання комашні і дзілінькання стаканів. Особовий склад порозбрідався по навколишніх селах у пошуках їжі і самогонки. Я з Паштетом також відбув на завдання у глиб лісу. Азимут неможливо було визначити, бо нас постійно хитало. Від випадкової їжі срачка нападала кожні п’ять-десять хвилин, і ми фундаментально заміновували підходи до табору, часто самі нариваючись на міни, розставлені своїми ж бійцями. Дві години чалапання по болоту привели нас до акуратного будиночка на березі