Читати книгу - "Юдейська війна, Ліон Фейхтвангер"

Страшенний гук почувся з району храму. Коні занепокоїлися.

— Що це таке? — спитав принц.

— Це Магрефа, стоголоса лопатна сурма, — пояснив Йосиф. — Її чути до Єрихона.

— Ваш бог Ягве має дужий голос, — визнав Тит.

Потім нарешті він урвав довге ніякове мовчання.

— Що ви думаєте, панове? — і його голос звучав гучно та різко, майже рипучо, більше команда, ніж запитання. — Як багато часу нам треба? Я вважаю, що коли все йтиме гаразд, три тижні буде досить, а коли погано, то два місяці. У всякому разі я хотів би повернутися до Риму на свято жовтневих перегонів.

Досі було три військові ватажки, що боролися один із одним як диктатори Єрусалима. Симон бар-Гіора панував у Верхньому місті, Йоанн із Гісхали у Нижньому місті і в зовнішній південній частині храмового району, доктор Єлеазар бен-Симон усередині цього району, в храмі та в форті Антонія. Але коли тепер, напередодні Пасхи, прочани цілими натовпами полинули в храм, щоб зарізати для Ягве своє ягня, Єлеазар не зважився заборонити їм вступ у внутрішні двори. А Йоанн із Гісхали вмішав між прочан багато своїх солдатів, і вони, зайшовши всередину храму, перед велетенським вівтарем для огненної жертви, скинули свої прочанські убрання і зі зброєю в руках кинулися на офіцерів Єлеазара, повбивали їх і схопили його самого. Йоанн із Гісхали, опанувавши таким способом увесь храмовий район, запропонував Симонові бар-Гіорі надалі спільно поборювати ворога перед стінами Єрусалиму та запросив його в свою головну квартиру, палац княгині Грапте, спожити пасхальне ягня. Симон погодився.

Отже, перед вечором Йоанн, маленький, хитрий і задоволений, стояв у розкритій половинці воріт будинку княгині Грапте і чекав свого недавнього ворога та нового бойового спільника. Симон, пройшовши повз варту Йоанна, яка надала йому знаки пошанування, піднявся сходами будинку вгору. Він і ті, хто супроводили його, були озброєні. На момент це роздратувало Йоанна, він сам був беззбройний, але він знову опанував себе. Шанобливо, як велить звичай, він відступив три кроки назад, глибоко вклонився та сказав:

— Дякую вам від усього серця, мій Симоне, що ви прийшли.

Вони зайшли всередину. Будинок княгині Грапте, трансйорданської принцеси, колись був обставлений із усією розкішшю, а тепер був занедбаний, перетворився в казарму. Симон бар-Гіора, ідучи побіч Йоанна через пусті кімнати, розглядав супутника своїми вузькими карими очима. Цей чоловік, Йоанн, робив йому все лихе, він схопив його дружину, щоб витиснути з нього таким чином різні вчинки. Вони лютували один проти одного, як дикі звірі, він ненавидів його. Проте він почував пошану до хитрості другого. Можливо, Ягве не простить цьому Йоаннові, що він перед його вівтарем, який споруджений був із нетесаного каміння, щоб не торкалося до нього залізо, звелів своїм людям витягти з прочанського одягу таємні мечі; але це було сміливо, хитро, мужньо. Сердитий, проте сповнений пошани, ішов він поряд із Йоанном.

Ягня смажили безпосередньо на вогні, як велить закон, цілу тушу, колінця та внутрішні частини поклавши назовні. Вони промовляли молитви, приписані оповідання про вихід із Єгипту, їли з апетитом ягня, їли прісний хліб, як приписує закон, та приписану законом гірчанку на спогад про гірке життя в єгипетській країні. Власне, усі ті кари, якими Ягве побивав єгиптян, були трохи смішні, коли порівняти з тими карами, які спадали на них самих, і армія римлян була безумовно страшніша, ніж армія єгиптян. Але це було нічого. Вони сиділи тепер укупі, в одній кімнаті, абияк примирені. І вино було добре, це було єшкольське вино, воно зігріло їхні здичавілі серця. Хоч Симон бар-Гіора і сидів тут серйозний, але інші були задоволені.

Після вечері вони зсунулися докупи, разом пили останній приписаний законом четвертий келих вина. Потім обидва ватажки відіслали жінок і своїх людей і залишилися самі.

— Ви дасте мені і моїм людям частину ваших знарядь? — почав через якийсь час Симон бар-Гіора серйозну розмову, недовірливо, дужче вимагаючи, ніж прохаючи.

Йоанн дивився на нього. Вони були обидва виснажені, занедбані, озлоблені від багатьох трудів, муки та розчарування. Як можна бути таким молодим і таким похмурим? — думав Йоанн. Ще не минуло трьох років відтоді, як навкруг цього чоловіка було сяйво, наче навкруг самого храму.

— Ви можете мати всі мої знаряддя, — сказав він одверто, майже ніжно. — Я не хочу змагатися проти Симона бар-Гіори, а хочу змагатися проти римлян.

— Дякую вам, — сказав Симон, і тепер в його вузьких карих очах з’явилося щось від старої буйної певності. — Це добрий святвечір, коли Ягве відкрив вашу душу для мене. Ми триматимемо Єрусалим та розіб’ємо римлян.

Він сидів стрункий і прямий перед широким Йоанном, і видно було, що він дуже молодий.

Йоанн із Гісхали незграбною мужицькою рукою грався великим келихом. Келих був порожній, і більше, як чотири келихи не можна було пити.

— Ми не утримаємо Єрусалим, мій пане Симон, мій брате, — сказав він. — Не римляни, а ми будемо розбиті. Але це добре, що є люди з такою вірою, як ви. — І він дивився на нього приязно, сердечно.

— Я знаю, — сказав пристрасно Симон, — що Ягве дасть нам перемогу. І ви теж вірите в це, Йоанне. Бо заради чого тоді починали ви цю війну?

Йоанн замислено дивився на пов’язку з ініціалами Макавеїв.

— Не хочу з вами сперечатися, мій брате Симон, — сказав він поступливо, — чому моя віра в Єрусалимі не така тверда, як у Галилеї.

Симон опанував себе.

— Мовчіть про кров і вогонь, — сказав він, — які були між нами. Не ви були тому виною і не я був виною. Аристократи та доктори були виною.

— Ну, — штовхнув його фамільярно Йоанн, — ви їм дали як слід. Панове доктори у своїх довгих сурдутах стрибали, як сирійські канатні танцівники. Старий первосвященик Анан, що у Великій раді мав такий вигляд, наче сам розгніваний бог Ягве, лежав тоді мертвий, голий і брудний. І вже ніхто не міг на нього задивитися. Вдруге вам не довелося його викидати з Кам’яної палати.

— Ну, — сказав Симон, тепер і на його виснаженому обличчі з’явилася легенька усмішка, — ви, мій Йоанне, теж не були найсмиреннішим. Як ви знищили останніх аристократичних первосвященицьких синів, як ви потім найменували первосвящеником будівельника Фанію, й як ви цього дурного вайлуватого хлопця звеліли вшанувати церемонією урочистого одягання та всякою іншою всячиною, теж не можна наводити на уроках закону, як приклад побожного життя.