Читати книгу - "Перетворення націй. Польща, Україна, Литва, Білорусь 1569-1999"

того як з порядку денного зникло питання про вибачення за польське захоплення Вільнюса у 1920 р., стало очевидним, що Польща та Литва не мають між собою стратегічних суперечностей. Литовські праві та ліві діячі розглядали Польщу як шлях до Європи, і саме так її оцінювали всі литовські уряди та президенти. Парламенти, уряди та президенти Литви та Польщі створювали спільні комісії, інституційно вирішували наявні проблеми, зокрема, питання навколо польської меншини в Литві, а польська сторона постійно нагадувала литовській про європейські стандарти і значення польської допомоги в європейській інтеграції. Таким чином, Литва та Польща наблизились до своєчасного розв'язання проблем, притаманного ЄЄ, на вступ до якого обидві країни подали свої заявки. На відміну від Литви, Польща була серед перших учасників переговорів. У 1995–1997 рр., коли стало очевидним, що Польща, а не Литва, приєднається до НАТО під час першої хвилі розширення, «європейськість» польських дій лише посилилась. У 1998 р. одна з газет промовисто подала ситуацію у заголовку: «Який стосунок має дружина до НАТО та віз?»[625] У відповіді на запитання йшлося про те, що литовська та польська мови мають різні суфікси на позначення жіночого роду; поляки в Литві хотіли б, щоб в офіційних документах, таких як паспорт, використовувався польський суфікс. Литовський уряд відмовив; тоді польська держава застосувала «європейські» важелі впливу, підсилені її тісною співпрацею з НАТО та ЄС.

Польські вимоги стосувались культурних прав, перелічених в угоді 1994 р. Польські чиновники повсякчас наголошували, що вони вважали литовських поляків громадянами Литви. Оскільки членство в ЄС та НАТО високо цінувалось у Литві, а польська підтримка литовського членства була настільки відчутною на міжнародних форумах, то обмежена польська підтримка меншин не викликала великого незадоволення[626]. Президент Альгірдас Бразаускас ще 1996 року сказав, що тогочасні відносини Литви з Польщею ніколи не були кращими в сучасній історії обох держав. Литовські праві, повернувшись до влади, також трактували Польщу дуже відмінно від того, як вони ставились до неї на початку 1990-х рр. Сам міністр закордонних справ, який раніше вимагав від Польщі вибачень, тепер назвав її «найголовнішим стратегічним партнером» Литви[627], а наприкінці десятиліття навіть Вітаутас Ландсбергіс трактував Люблінську унію 1569 р. між Польщею та Литвою як позитивний здобуток і зразок «литовсько-польського прагматизму»[628]. Як ми вже бачили, від 1880-х до 1990-х рр. Люблінська унія 1569 р. змальовувалась литовськими національними діячами як хрест на могилі литовської нації. Ця нова інтерпретація провідними литовськими націоналістами того часу свідчить про силу литовської ідентичності. Польща вже не вважалась ворожою нацією, яку треба було розглядати в історичних категоріях, а поставала натомість сусідньою державою, яку треба було сприймати в категоріях державних інтересів. Завдання націоналістів, що прагнули модернізації (підваження традиційної елітарної культури), поступились завданню модерних державних діячів (захист сучасних державних інституцій).

УКРАЇНА, ПОЛЬЩА ТА ЄВРОПА

Примирення Польщі з Україною було феєричним. У середині 1990-х рр. антипольські настрої в українському суспільстві були майже відсутні. Звичайно, тоді як більшість поляків мали певне уявлення про Україну на основі контактів із Західною Україною, у більшості українців із Центру, Сходу та Півдня країни чітких поглядів щодо Польщі не було. Україна — країна розміром з Францію, з п'ятидесятьма мільйонами жителів і заплутаною історією національних страждань у XX ст. Жахливі національні конфлікти, розглянуті в розділах 8, 9 і 10, хоча й були надзвичайно важливими для західних українців, усе ж не зачепили приблизно 80% населення країни. Зрештою, чистки 1940-х рр. були подіями меншого масштабу, ніж голод 1933 р. та жахливі цивільні та військові втрати часів Другої світової війни. Водночас позитивний образ Польщі серед київської еліти був новою тенденцією, витоки якої легко простежувались у польській політиці. Також разючою була зміна поглядів серед західноукраїнських патріотів, занадто нечисленних для здійснення послідовної політики, але достатньо впливових, щоб саботувати політику, яка стосувалась їх безпосередньо. Праві, й навіть багато хто з крайніх правих, досить швидко переконались у тому, що Польща підтримувала українську незалежність[629].

1993 та 1994 рр. розчарували українського президента Леоніда Кравчука та його патріотичних радників, коли стало зрозуміло, що Польща не буде союзником України в прямому значенні цього слова та що посткомуністичні польські уряди (1993–1997 рр.) не мали чіткої позиції щодо того, кого варто вважати важливішим для Польщі: Україну чи Росію. Коли 1994 року Кравчука змінив Леонід Кучма, всі очікували, що Україна переорієнтується у своїй зовнішній політиці на Росію. Проте, так чи інакше, під час своєї першої каденції (1994–1999 рр.) Кучма продовжував зовнішню політику інтеграції до західних інституцій. Ідея інтеграції в ЄС була дуже популярною в Україні, ідея ж інтеграції в НАТО — дуже непопулярною; спочатку Кучма прилюдно підтримував першу, а потім, не наголошуючи на цьому, і другу[630]. До того ж, перехід влади від Кравчука до Кучми збігся з важливою зміною в американській політиці щодо України. У січні 1994 р. президенти США, Росії та України підписали тристоронню заяву про передачу ядерної зброї Україною Росії, володіння якою раніше унеможливлювало співпрацю США й України. Підтримка української державності стала обов'язковою складовою американської зовнішньої політики.

Того ж місяця (в січні 1994 р.) НАТО проголосила початок своєї програми «Партнерство заради миру». Створеному для того, щоб задовольнити вимоги східноєвропейських кандидатів на членство в НАТО та заспокоїти опонентів у Москві, йому не вдалось уповільнити дискусій щодо розширення Альянсу. Між тим у 1994 р. «Партнерство» дало Польщі змогу привернути до своєї східної політики увагу Заходу, який належно її оцінив. У рамках цієї програми Польща стала єдиним сусідом України, що запропонував останній військову співпрацю, найістотнішим результатом якої стало створення українсько-польського миротворчого батальйону. Цю ідею висунули в 1995 р., батальйон створили в 1997 р. і розмістили під командуванням НАТО в Косово в 2000 р. Першою важливою ініціативою українського президента Кучми, пов'язаною з Польщею, була підтримка польського членства в НАТО у червні 1996 р. У Варшаві він проголосив, що «ми розглядаємо НАТО не як оборонний союз, а як механізм колективної безпеки, що об'єднує демократичні країни'', наголосивши, що не вбачає «жодної загрози для України у зв'язку з розширенням НАТО''[631]. Польща натомість підтримала Хартію про особливе партнерство НАТО з Україною, схожу на ту, що була запропонована й Росії. Хартію «Україна — НАТО'' було підписано 9 липня 1997 р.[632] Наступного дня президент США Білл Клінтон привітав радісний натовп у Варшаві з нагоди майбутнього членства Польщі в НАТО.

Від 1995 р. польський та український президенти Кваснєвський і Кучма очолювали офіційне українсько-польське історичне примирення. Їхнім великим досягненням стала «Декларація про примирення'', підписана в Києві в травні 1997 р. Вона перераховувала злочини, вченені однією нацією щодо іншої, зокрема, операцію «Вісла» і терор на Волині, та наголошувала на необхідності взаємного вибачення[633]. Кваснєвський і Кучма також регулярно зустрічалися в історично важливих місцях, прагнучи символічно розплутати плетива пам'яті. Вони покладали вінки на цвинтарі у Львові, де поховані польські солдати, що воювали проти