Читати книгу - "Знахар, Міхал Шьмеляк"

Змішані почуття, ось як він міг це описати. Ситуація викликала легке хвилювання, ще один труп, згідно з розкладом, надісланим Якубу тим психопатом. З іншого боку, хтось помер, а вбивцю не впіймали, і Кшисєк мав неясне відчуття, що його не впіймають і цієї ночі.

Подивився на екран смартфона, на третій пропущений номер. Йому невідомий. Як і всі інші, він не любив відповідати на дзвінки людей, яких він не зберіг у своєму телефоні, але, гей! – що ще може принести цей день?! Він натиснув зелену кнопку.

– Орловський, слухаю.

Голос належав чоловікові зрілого віку. Неприємному чоловікові.

– Вітаю пана, у мене пропущений дзвінок від вас. Це Шорца

– О, так! – голос помітно потеплішав. – Чудово, що ви передзвонили, пане Кшиштоф. Я зараз усе поясню. Так ось, я отримав ваш номер від Асії Харенди, яка є вашим лікарем. Я буду займатися вашою справою щодо введення пацієнта в оману, фактично я вже займаюся цим, і випливають деякі цікаві факти.

– Вибачте на хвилинку, але хто саме ви, приватний детектив?

Кшисєк був трохи злий на пані лікарку, незважаючи на всю його вдячність до неї, і так далі, вона не повинна була давати його номер кожному бажаючому.

– О так, дійсно, ми не знайомі. Ольгерд Орловський, я прокурор, мені доручили вести вашу справу. Я займаюсь нею якби напівформально, розумієте, але Асія справді попросила мене зробити все можливе і неможливо і справу вирішити.

– Просила, кажете.

– Ми дуже добре знаємо один одного, і я чесно скажу, що я такий же хороший прокурор, як і вона лікар, тому ви розумієте, чому вона просила.

– Розумію. Пане Ольгерд, загалом я перебуваю в дещо поганій ситуації, у мене багато чого на думці, і я не знаю, за що взятися.

– Розумію. Я все розумію. Я просто хочу сказати, що зайнявся справою, але у нас невелика проблема, тому що доктор Радзішевський, який повинен нам багато пояснити, відсутній. Ми перевіряємо його родину та друзів, але він пропав, мов камінь у воду.

– Але я не знаю, де він може бути.

Кшисєк не дуже розумів, про прокурор має на увазі, і як він сам може допомогти.

— Знаю і розумію. Але послухайте мене. Так ось, Асія сказала, що ви зараз живете в гостях в околицях Дубецько. Я дзвонив в їхнє поліцейське відділення, але там стався якийсь випадок чи щось подібне, і вони не мали нікого, тож я подумав, що, можливо, ви могли б перевірити одне місце, де міг би бути лікар.

– Тут, біля Дубецько? – щиро здивувався Кшисєк.

– Так, тому що в нього там в нього донька, як я дізнався. Я дам вам адресу.

– Донька? Тут?

Він зрозумів, що питає як ідіот, але йому стало робитися гаряче.

– Так. Я зараз надішлю вам адресу.

– Гаразд. А як доньку звуть, знаєте?

– Звичайно, це буде в повідомленні.

– Як її звати?!

– Вероніка.

20:00

Мабуть, усе було готове.

Простота.

Так він вирішив завершити цей етап своєї роботи. Ну, не будемо такими скромними, не роботи, скоріше, мистецького витвору. Він творив його кілька років, мабуть, ризикуючи так само, як і інші великі творці: нерозумінням, презирством, сміхом. Але це було добре, можливо, навіть краще, ніж він думав. План повстав вже деякий час тому. Сьогодні він здавався трохи смішним, навіть наївним, і поступово він дуже змінювався. Він еволюціонував. Останні елементи були гучними, зухвалими, але тому трохи вульгарними, такий різновид мистецтва він не дуже любив. Сам він цінував мінімалізм. Ідеальний мінімалізм.

Тому останній мазок буде тонким, простим, але дуже символічним. Однак, соромлячим для жертви.

В кінці кінців, вішали тільки простонароддя.

Екзекуція проста, економічна, яка не потребує великої праці від ката. Ну, хіба що підвішуємо людину на короткій мотузці, тоді вона задихається, давиться, відчуваючи сильний біль.

Так буде і в цьому випадку.

Місце також було невипадковим. Воно було пов'язано з великим ризиком, але це був фінал, кульмінація, grande finale, opus magnum. Буде трохи забави, але заради таких моментів варто жити. Більш того, ризик того, що хтось врятує жертву, надавав усьому родзинку – адже смерть на короткій мотузці займає деякий час, але це теж частина роботи, адже художник, роблячи перший мазок, не може знати, чим все закінчиться, які саме фарби заграють у його душі, що перенесе на полотно.

Бракувало лише одного. Головної дійової особи останньої дії.

Час вирушати в дорогу.

20:30

Було світло, як удень. Світло від ламп було дуже сильним, але якимось чином воно надавало всьому пейзажу похмурого вигляду, мабуть, головним чином через неприродно заплутані та розмиті тіні дерев навколо церкви. Навколо товклося багато людей, Марек підозрював, що викликали навіть ветеринарну службу, санепідемстанцію та асенізаторів. Окрім штучного освітлення, їх супроводжував ще один постійний гість усіх нічних робіт – монотонний і вібруючий шум електрогенератора.

Було дві карети швидкої допомоги, поруч стояла машина пожежної охорони, яку трохи пізніше викликали медики, щоб витягнути потерпілого зі склепу. Після короткого огляду рятувальники на чолі з лікарем сказали, що так, вони винесуть нещасного на ношах, але цілком певно, що він приєднається до групи мучеників, які своєю кров’ю освятили цю землю. У пожежників виникла ідея трохи розширити люк, на що настоятель вилаявся зовсім не згідними з саном священнослужителя словами. Нарешті з драбини швиденько зібрали щось на кшталт рейок, по яких за допомогою електричної лебідки, ніби на ношах, без смикання мали транспортувати потерпілого. Бардак не втихав, всі готувалися до складної акції.

До Марека підійшов, літній хлоп, років, мабуть, шістдесяти, лисий, худий, в окулярах. Його обличчя чітко говорило, що ви маєте справу з оптимістом.

– І що з цього вийде, пане докторе? – запитав той лікаря, запалюючи сигарету.

– Шанси мізерні, – відповів той із кінематографічним французьким акцентом.

– Наскільки погано?

– Ну, я не знаю, скільки у вас часу, пан аспірант. Мені надати вам швидкий факт чи сказати щось більше?

– І чи допоможе мені це "більше"?

– Знання є безцінними, — відповів лікар, жадібно дивлячись на сигарету.

– Запалите?

– Ні, кинув двадцять років тому, але сьогодні би охоче… Ні, не потрібно.

–