Читати книгу - "Кумедні й лихі пригоди Алексіса Зорбаса, Нікос Казандзакіс"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Спустися... Спустися...— благав він тремтячим голосом.
Однак розрум’яніле дівча піднесло руки, заклало їх за голову і, повільно погойдуючи розпашілим тілом, заспівало:
Чи ти любиш мене, чи ні, нащо це мені знати?
Хоч ходи за мною, хоч ні, я не буду питати!
— Спустися... Спустися...— то благально, то погрозливо гукав чорнобородий.
Аж раптом він підстрибнув, ухопив дівча за ногу й міцно стиснув, а воно, мовби тільки й чекало цього, як полегшення, враз розплакалося.
Я швидко пройшов повз них; усі ці пристрасті сповнювали моє серце гіркотою. Перед моїм зором спливла повна, напахчена стара сирена: пересичена коханням, вона простудилася одного вечора, земля розступилася і поглинула її. Розпухле й позеленіле тіло вже, напевне, лопнуло, з нього витекли всі соки, і до роботи взялися хробаки...
Я з жахом струснув головою. Земля іноді стає прозорою, і тоді ми помічаємо великого промисловця, Хробака, який день і ніч працює в своїх підземних робітнях. Але ми швидко відводимо погляд угору, бо людина здатна витримати що завгодно, окрім вигляду маленького білого хробачка.
Край села я зустрів поштаря, який саме збирався дмухнути в свій ріжок.
— Лист, хазяїне! — гукнув він, подаючи мені голубий конверт.
Я аж підскочив з радості, пізнавши дрібний старанний почерк. Швидко пройшовши селом, я дістався до оливкового гаю й нетерпляче розкрив конверт. Лист був короткий, писаний поспіхом, і я прочитав його одним духом:
«Ми дісталися до кордону Грузії, врятувалися від курдів. І, здається, я лише тепер знаю, що таке щастя. Лише тепер я це розумію, бо на собі пізнав прадавню хрестоматійну мудрість: щастя — це виконання свого обов’язку. І що важчий обов’язок, то більше щастя...
За кілька днів оці переслідувані, приречені на смерть грецькі душі прибудуть у Батум, а сьогодні я отримав телеграму:
«З’явилися перші пароплави!»
Тисячі оцих бувалих у бувальцях роботящих греків і їхніх широкозадих жінок разом з дітьми незабаром будуть пересаджені на землю Македонії та Фракії. Ми ввіллємо свіжу, буйну кров у жили Греції.
Я трохи притомився, та це дарма. Ми перемогли, учителю. До зустрічі!»
Сховавши листа, я радісно прискорив ходу — почувався щасливим. Я йшов і йшов крутою стежкою вгору, мнучи в пальцях волохату стеблинку розквітлого чебрецю. Наближався полудень. Моя тінь, геть чорна, стяглася в невеликий клаптик під ногами. У високості ширяв орел, його крила змахували так повільно, що здавались непорушними. Зачувши мене, з кущів випурхнула куріпка, розітнувши повітря металевим лопотінням.
Я був щасливий; почуття переповнювали мене, хотілося співати, та замість слів у мене вихоплювалися тільки нерозбірливі крики. «Що це з тобою? — насмішкувато запитував я самого себе.— Ти так дуже переживаєш за свого друга? Май розум! Тобі не соромно?» Але ж ніхто мені не відповідав, я все підіймався й підіймався стежкою, і мої почуття поступово холонули. Почулося дзеленчання, на скелях з’явилися чорні, брунатні й сірі кози, попереду них ішов, високо задерши голову, важкий цап. У повітрі запахло козиною.
— Гей, куме! Куди поспішаєш? За ким женешся?
На одній із скель виріс пастух. Він свистів, заклавши в рота пальці,— гукав мене.
— Діло маю! — відповів я, уперто видряпуючись угору.
— А почекай-но, попий молока, освіжися! — знову загукав пастух і попрямував до мене, стрибаючи з каменя на камінь.
— Я діло маю! — так само коротко відповів я, ніби боявся, що балачка розвіє мою радість.
— Що, ти не хочеш напитися в мене молока? — остовпів пастух.— Ну, то йди собі з богом.
Він заклав пальці в рота, свиснув на стадо і разом з козами зник між скелями.
Невдовзі я вибрався на вершину гори і заспокоївся, ніби ця вершина й була метою моїх зусиль.
Простягнувшись у тіні під скелею, я задивився на поле й море. Дихалось мені на повні груди, повітря пахло шавлією й чебрецем. Я встав, нарвав цілий оберемок шавлії і знову ліг, підмостивши її під голову; очі заплющувались від утоми.
Якоїсь миті думка моя полинула до високих засніжених плато, я спробував змалювати в уяві гурти людей і худоби, що поспішали на північ, а попереду них — мого друга, проводиря. Але картина швидко розпливлася — мене змагала непереборна соннота.
Я намагався боротися зі сном, і щоб не заснути, розплющив очі. Навпроти мене на скелі, на самісінькому вершечку гори усівся ворон. Його чорно-сині крила виблискували під сонцем, і було добре видно червоний дзьоб. Це здалося мені поганим знаком, я жахнувся і, взявши камінь, пожбурив у птаха. Ворон ліниво, спокійно змахнув крилами.
Я знову заплющив очі, не маючи сили опиратися дрімоті, і враз, блискавично, заснув.
Проспав я, мабуть, лише декілька секунд, аж раптом скрикнув і підхопився на ноги: ворон усе ще махав крилами майже наді мною, поволі віддаляючись. Я присів на камінь, тремтячи всім тілом: дивний сон, як меч, як осяяння згори, розітнув мій мозок.
Мені приснилося, що я, один-однісінький, підіймаюся вгору афінською вулицею Гермеса. Ясний день, а на вулиці нікого, крамниці зачинені, мертва пустеля. І раптом, переходячи вулицю Капнікареа, я побачив мого друга. Блідий, задиханий, він біг услід за височенним чоловіком, який простував велетенськими кроками. Мій друг, одягнений у свою офіційну дипломатичну форму, помітив мене і здалеку гукнув уривчастим голосом:
«Агов, учителю! Як справи? Скільки літ, скільки зимі Приходь сьогодні ввечорі, поговоримо!»
«Куди?» — крикнув я щосили, ніби він був хтозна як далеко.
«На площу Омонію, ввечорі, о шостій. До кав’ярні «Райське джерело».
«Добре,— відповів я,— прийду».
«Ти тільки кажеш,— почувся в його голосі докір,— ти тільки кажеш, а не прийдеш».
«Я обов’язково прийду! — вигукнув я.— Дай мені свою руку!»
«Я дуже поспішаю».
«Чому поспішаєш? Дай мені руку!»
Він простяг руку, і раптом вона відірвалася від плеча, полетіла в повітрі й ухопилася за мою.
Я здригнувся від холодного потиску, скрикнув і враз прокинувся.
Вгорі, майже над моєю головою все ще махав крилами ворон, поволі віддаляючись. Губи мої гірко скривилися.
Обернувшись обличчям до сходу, я втупився поглядом у простір, ніби хотів зазирнути за край світу й подивитися, що там діється: я був певен, що мій друг потрапив у небезпеку. І я тричі гукнув його:
— Ставрідакісе! Ставрідакісе! Ставрідакісе!
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Кумедні й лихі пригоди Алексіса Зорбаса, Нікос Казандзакіс», після закриття браузера.
